Вона - коханка парадоксу.
Дружина сотень тисяч снів.
Її просту душевну вроду
Впускали з рук усі, хто міг.
Вона за зорі яскравіша
І холодніша за сніги.
В її очах - нічних гір тиша,
А з вуст зривався крик війни.
Із незакритого гештальту
Вона зробила паперових журавлів
І запустила в вись блаватну.
Хто захотів, той і почув їх спів.
Вона із вітром в полі танцювала
І цілувала листя верб.
За серце розбите злості не тримала,
Бо і сама розбила не одне.
Вона це відблиск місяця в воді,
Відлуння землетрусу,
І темні хмари грозові,
І теплої ночі спокуса.
Створює кохання на папері,
Доки власне від неї вислиза.
Для вас місця зайняла у партері,
Самі побачите, як котиться її сльоза.
Лиш мені під силу її покохати.
Вам всім знайоме її простеньке ім’я.
Ми звикли із нею про кохання писати.
Бо я це вона, а вона це є я.
