Були собі колись двоє побратимів — один і другий; від різних батьків, у різних матерів народилися вони, в різні
І, як водиться в усіх усюдах від краю ночі до краю дня, народилися двоє хлопчиків із трьома сотнями кісток. По двоє оченят було в кожного, по двоє вушок, один носик, один рот, і по п’яти маленьких пальчиків на кожній ручці й ніжці — а ще майже на сотню костей більше, ніж у їхніх тата й неньки. Справа звичайна: кожне немовля приходить на цей світ із двома третинами костей людських, і третиною костей світу того, а до всього ще з нетутешніми зубами. Ясне панство нетутешнє знає про це й до дітей людських находжає, забираючи потроху ті кості собі, поки в дитині не лишиться саме лише людське. Дуже їм ці кості потрібні для захисту від того, чому й імені немає (і то на краще), а за те дає нетутешнє панство дітям людських виконання бажань. А як у дітях людських костей світу того вже не лишилося, то забувають вони той світ і чути, й бачити, й відчувати, й торкнутися його не можуть, і заподіяти ясному панству тамтешньому теж нічого.
Та що то в малої дитини за бажання? Іграшку нову, смаколика, солодких снів і щоби мама любила, переважно таке, — але не завжди. Почне нетутешній гість шепотіти замовляння: “Кров до крові, плоть до плоті, кість до кості” — а малий, що ледве навчився говорити, а чужого світу ще не забув, раптом таке щось замислить, що й годі виконати. Тоді залишається малому кістка заповідна, а часом і не одна, і така людина той світ і пам’ятає, бува, і бачить, і чує, а котрі й ходити туди можуть.
Сталося те й із двома побратимами. Матері їхні товаришували, до тієї ж годувальниці ходили, як в одної не стало молока, а в другої син її молоко пити не зміг. Назвемо першого з них Ворон, а другого — Змій. А таємні їхні імена я вам не скажу, бо визнавати їх — великий гріх перед божою смертю. Тож як пили вони молоко одної годувальниці, то й стали молочними братами, а молоко густіше від крові, таке й за могилою не відпускає. Треба ще сказати, що годувальниця та була відьма, й обох хлопців гартувала в печі й у снігу, коли матері не бачили: щоб були вони здорові й дужі, щоби їх злидні не вкрали й той, що в холодній спить, не з’їв. Вчила їх від початку спершу пір’їну піднімати, тоді стрічку, тоді горішок. Ходити вчила, співати; а над колискою вдень, поки матері не бачать, вішала ляльку-заступницю без очей і лиця, проказуючи так: “Мамко-мамко, поможи. Зло й нещастя віджени”. Так, поки спали Змій із Вороном у годувальниці хаті, а рідні їхні в полі були, — то ніхто з нетутешніх сусідів до них підійти не міг, ані мрії їхні підслухати, ані кістку чарівну вкрасти.
Щось, звісно, забирали, як були діти по хатах уночі — тоді просиналася малеча, починала ридма ридати, бо вже багато чого розуміла. А батько й матір усе ніяк не допетрають: чого воно плаче? Чи то холодно йому? Чи жарко? Чи їсти хоче, чи навпаки?.. Але не все, звісно, не все.
Як було Воронові та Змію роки три, то до кожного з них навідався ясний пан чи пані востаннє, та й то вже запізно. Хлопці вже загадки розв’язувати вміли, по пташиному льоту й голосу півня на світанку прийдешнє читати, а собаки й коти їх побоювалися, крім тих, яких вони самі приручили. Говорили вони самі загадками, піснями й казками, і не було їм рівних у парубоцьких розвагах. Аж приходить до Ворона красна дівка, а до Змія — старий жебрак. І в обох питають: а чого ти хочеш, дитино?
Ворон на те:
- Хочу чари мати заповітні, які зо мною на все життя залишаться.
А дівка йому й каже:
- Не можу я тобі дати те, що вже маєш. Лишилася в тобі одна кістка з неявного світу, вона і є чарівна. Не скажу тобі, де вона, але знай — тим, що я зараз у тебе її не заберу, занапащу я одну нещасну душу в тому світі, — і з тим зникла.
Змій же на питання старця відповів так:
- Знаю я, що час мій прийшов найпрекрасніше, що маю, віддати — але зробіть, дідусю, так, щоби я весь той чарівний світ не забув, а пам’ятав. Хай же ця моя остання чарівна кістка комусь добру службу послужить.
Зітхнув старий дідо, бо знав: не для себе він Змієву чарівну кістку забирав, а для дуже лихого шляхтича з неявного світу. Мали з тої кістки зробити кулю, а кулею пробити серце одної простої з неявного світу панночки, що за того шляхтича відмовилася йти. А якби ясна пані Ворона кістку забрала, то зробили би з неї такий щит, який захистив би її від кулі. Але що вже поробиш. Що зроблено, того не зміниш. Ляснув дідо тричі в руки, замовляння проказав, і на “кість до кості” забрав у Змія останню чарівну кістку, той навіть нічого й не відчув. Але й не забув. Дивина та й годі: знає, що був тут щойно ясносяйний дід із того світу, але не чує його й не бачить, тільки пам’ятає.
На тому і скінчилася б казка, якби Ворону не лишилася кістка чарівна, а Змієві — пам’ять. Ворон, як виріс, став учнем лікаря. Ніхто, як він, не бачив, що саме хворим не так, і яким саме способом від них треба хворобу гнати — бо прекрасно бачив ті злі почвари, що до хвороби призвели, котра на грудях у людини сидить, котра в ногах, а котра до шиї присмокталася. Дивувалися люди: хлопцеві заледве шістнадцять сповнилося, а він уже мудріший від свого учителя. Змій же став майстром зодчим, і такі прекрасні по пам’яті створював, що годі й описати: все те він змалку видів навколо себе, і щоби краще пам’ятати, почав із глини ліпити, а тоді тесати з каменю. Заледве шістнадцять років мав, а його скульптури неймовірних істот, тварин і квітів, замовляли собі аристократи такі й сякі у свої палаци.
І зовсім непогано б обом парубкам жилося, якби не те, що Змій пам’ятав, а Ворон бачив. Природа вколо них щорік ставала все похмуріша й сумніша: знала-бо, що хоч в тому світі час повільно йде, та вже зроблено кулю зі Змієвої кістки, і скоро полетить та куля прямісінько невідомій ясній панночці в серце, і поцілить, і панночка помре.
Як стало обом хлопцям шістнадцять, то не змовляючись сказали одне одному:
- Годі нам сидьма сидіти, треба щось робити! Йдемо шлях у невидимий світ шукать!
І пішли. Ворона кістка його вела, а Змія — пам’ять. Пройшли вони сім царств і ще три держави, зносили не одні постоли і не одну палицю зітерли, поки врешті шлях чарівний і спогади не привели їх до місця, де дорога йшла під землю. От тільки біда: Ворон той шлях видить, а Змій — зовсім ні. І що поробиш? Каже тоді Змій Ворону:
- Я з тобою туди не ввійду, бо буду як сліпий, і нічим тобі зарадити не зможу. Натомість обв’яжи мене мотузкою сім разів і тримайся за неї, як спускатимешся, і не випускай: як смикнеш тричі, то знатиму, що треба тебе тягти назад! — так і зробили.
Яма та була величезна, розміром із цілий храм, а може, й кілька. Почудувався Ворон, що побратим її не бачить, і навіть ходить над нею, ніби її нема, і спустився вниз.
А світ той був дивовижний, все таке ж, як у нас, а й не таке: тіні жили там своїм життям, музика мала вагу, тварини ходили задом наперед, а рослини росли навспак: на велетенських жолудях росли там крихітні дубки, і потім падали вниз. Іде Ворон, чудується тому всьому, а сам думає: ото ж мій побратим усе це пам’ятає, а не побачить.
Прийшов Ворон на роздоріжжя, а там три музики сидять: весела, сумна й замріяна. Зачав Ворон у них питати, чи не знають вони, де тут жорстокий шляхтич живе, що панночку сватав, яка з ним побратися не хоче. Всі три музики в один бік указали, весела при тому гірко розсміялася, сумна ще дужче заплакала, а замріяна сказала:
- От би ти встиг, юначе!
Подякував Ворон і пішов далі, а собі думає: ото ж мій побратим усе це пам’ятає, а не почує.
Прийшов до палацу. Гарно вбраний палац, а тільки такий, що не можна його ніяк описати. Одна стіна з мармуру, друга з дерева, третя з цегли, четверта з мушлі, п’ята з золота, шоста з лободи, а всього тих стін набереться до ста. Веде до палацу три брами, на кожній по ручці: одна на дотик як холодне залізо, друга як залізо розпечене, а третя — як людська рука. Ворон ту руку потис щосили, брама відчинилася, а сам він собі подумав: ото мій побратим усе це пам’ятає, але не відчує.
Зайшов у палац. Там, ясна річ, усе в різних кольорах, і безліч кімнат із такими підлогами та кам’яним склом у вікнах, що годі й описати. Ворон по тих усіх кімнатах походжає й думає, де ж той шляхтич зі своєю кулею. Ходить та й ходить, щодві кімнати стоять столи з наїдками та напоями, але він їх не торкається.
Коли в останній кімнаті стоїть крісло з чистого золота, а на ньому сидить шляхтич, і весь якийсь препротивний. Наче й видний з себе, але нічого в ньому благолепного, лиш сама наруга над красою. І сміється так, ніби пекло трясеться. Стало від того Воронові лячно, смикнув він за мотузку один раз. А Змій, що біля ями сидів, дрімаючи, проснувся:
- Се мене, — думає, — побратим попереджає, щоб чатував!
А шляхтич дивиться на Ворона й питає:
- Що ти за один?
- Я, — каже Ворон, — такий, що тобі панночку встрелити не дам, яка з тобою побратися хоче.
- А хто ти їй? — питає шляхтич. — Брат чи, може, наречений?
- Не брат і не наречений, — відказує Ворон, — а тільки добрий чоловік, от і все.
Розгнівався на те шляхтич, дістав одразу золотий пістоль і стрелив костяною кулею просто Воронові в серце, де в нього чарівна кістка й була. Там куля й застрягла, і Ворон не помер, а лиш гірше став бачити той світ.
Бачить шляхтич, що не другий ясний пан перед ним, а лише зайда з людського світу, і каже:
- Ну, якщо ти такий молодець, то вкладу з тобою угоду: як зможеш до заходу сонця знайти панночку й розказати їй, що з тобою сталося, то я вже, нехай, дам їй спокій. А як ні — то й себе втратиш, і її не спасеш. Ну як, згода?
Вдарили по руках, що робить. Ворон зразу побіг назад через усі сто кімнат, дороги не розбираючи. Біжить і бачить, як бліднуть стіни, і як наїдки й напої зникають на столах. “Ну, це ще не біда, а півбіди”, — думає, але таки смикає двічі за мотузку. А Змій, що біля ями сидів, удруге проснувся:
- Се мене побратим попереджає, щоб чатував! Ну, за третім разом потягне мотузку на себе.
Побіг Ворон з палацу, вибіг на те перехрестя, де йому три музики стрілися, аж бачить лише одну, мрійливу, та й та так уже тихо співає, ледве чутно. Він тоді до неї: чи та не бачила, мовляв, де живе та панночка, що до шляхтича з костяною кулею під вінець іти не хоче? Та йому одразу й указала, куди йти. І каже тихо-тихо, ледве чутно:
- От би ти встиг, юначе!
Із тим благословенням побіг Ворон далі. Біжить — а круг нього ліс точно з такими деревами, і квітами, і тваринами, що їх Змій із каменю витинав і з глини ліпив! Тільки все це живе, все дихає, хоч і видно Ворону вже поганенько. А серед лісу хатинка стоїть. Маленька, менша за прості людські хати. А на порозі — дівчина! І зразу видно, що доброї вдачі, хоч уже й сонце майже сіло, і сили Ворона вже покидали.
Кинувся він тоді перед нею навколішки, розповів усе як є, про свою долю, про побратимову та про те, що його остання чарівна кістка кулю з побратимової кістки, що нею шляхтич панночку стрелити хотів, упіймала.
І на тому впав, тричі за мотузку смикнувши, а сонце зайшло.
Проснувся тоді Змій на третій раз і ну за ту мотузку тягти. Побачила панночка, що Ворона кудись мотузка тягне, й побігла за ним. А була вона не просто дівчина, була вона дочкою тої відьми, що побратмів своїм молоком поїла. Вона була ясна пані тої особливої породи, що по Землі може ходити й людей бачити; шляхтич таким не був, йому до світу людського було зась, а при першій зорі яма до його країв зачинялася. Тож він тепер у палаці своєму сидів і лікті гриз.
Так при світлі першої зорі панночка (а звалася вона Лілея) та Ворон із ями й вийшли. Дивиться Змій: зовсім зле побратиму! А Лілеї навіть і не бачить. Каже тоді так:
- Коли є тут така сила, яка побратима мого Ворона порятувати може — то дай йому життя! Я ж віддам тобі те, що маю, чим дивлюся на світ і видивляюся в ньому красу, в чому свою пам’ять ношу — забери мої обидва ока, аби лиш він жив!
Це був великий дар. Лілея як дівчина ненашого світу без такого дару лікувати Ворона не змогла б, бо такі в її народу з нашим змовини. Але з тим даром — змогла ще й як! Узяла вона собі Змієві очі, а за те зцілила Ворона, і став він як живий, навіть іще кращий, ніж був!
Дістала Лілея своїми білими руками білу кулю з серця Ворона, та й каже Змію:
- За твою хоробрість та відданість мушу й я тобі віддячити. Ось держи назад свою чарівну кістку; з нею ти свій світ не побачиш — натомість побачиш наш навіть краще, ніж він є!
Так і сталося. Засліп Змій на видива нашого світу — але той світ, ясний бачити почав як у погожу днину, і став іще кращі створювати скульптури всього, що там видивлявся, та так, що ніхто й слова йому не сказав, що він сліпий — таку красу його прозріле серце творило! Ворон вернувся до того, щоби зцілювати людей, і став уже повноправним лікарем. Багато життів урятував. А Лілея стала їм за посестру, бо мала тепер Змієві очі і Змієву кістку. За півроку виявилося, що має й вона дари такі ж, як і в побратимів: вміє зцілювати, а ще вміє такі картини плести, що як живі. Жили вони всі поруч (Лілею Змій до себе в хату жити взяв, і не могла на неї натішитися його матір: така вже дівчина й розумна, і трудяща, і привітна!).
А шляхтич у своєму підземному палаці від злості вмер, про що побратими й посестра взнали, і мені розказали, а я вам несу, але не в тому казочки суть.
Як почуєте від дитини малої чудні історії й небилиці — не сваріть її та не смійтеся: то в неї, може, ще не всі чарівні кості ясне нетутешнє панство забрало. Слухайте її уважно, вірте, запам’ятовуйте, а краще записуйте. Мало серед нас людей із чарівними кістками, а тим, у кого їх нема, в питаннях ясного світу й віри нема!
Кінець
