Адаптивний переклад: t.me/in_factum\
Після успішного дебюту Звіту за 2023 рік Варшавський безпековий форум вирішив випустити Звіт за 2024 рік, в якому обговорено формат Веймарського трикутника (Франція, Німеччина та Польща) та окреслено його роль у формуванні [в першу чергу безпекового] майбутнього ЄС.
У сфері безпеки й оборони Веймарський трикутник може продемонструвати лідерство, посилюючи військовий потенціал Європи, особливо у відповідь на зовнішні загрози, такі як війна в Україні.
Їхні скоординовані зусилля здатні запропонувати модель для спільних оборонних проєктів і більш уніфікованого європейського підходу до безпеки, створюючи сильнішу і стійкішу Європу.
Після двох з половиною років російсько-українська війна не демонструє жодних ознак згасання. Однак, за відсутності рішучої перемоги однієї зі сторін, зберігатиметься готовність шукати дипломатичне врегулювання.
Будь-яка така угода, швидше за все, включатиме територіальне врегулювання та гарантії безпеки для України. Важко повірити, що Росія, початковою метою якої було повне політичне підкорення України, задовольниться лише частковим успіхом. Це означає, що Москва розглядатиме будь-які домовленості з Україною як тактичне перемир'я, спрямоване на відновлення свого потенціалу перед наступною конфронтацією, що може призвести до нової війни в Європі впродовж кількох років.
Враховуючи неефективність минулих запевнень (таких як Статут ООН, Гельсінський заключний акт і Будапештський меморандум), малоймовірно, що будь-яка загальна політична угода з теперішнім російським режимом буде достатньою для забезпечення майбутнього України і відновлення регіональної безпеки.
Гарантії безпеки є особливо важливими, оскільки післявоєнна відбудова в Україні потребуватиме державно-приватних інвестицій та залучення приватних підприємств, що не буде реалізовано, якщо існує ризик війни. Однак, на думку українських політиків, єдиною надійною довгостроковою гарантією безпеки для України є членство в НАТО.
Хоча наразі в НАТО немає політичної волі запропонувати Україні членство в найближчому майбутньому, така можливість може з'явитися після завершення російської агресивної війни. Натомість члени Альянсу підтвердили, що шлях до НАТО для України має бути коротким. Тому країни Веймарського трикутника зацікавлені у зміцненні європейської архітектури безпеки, і тому мають вжити заходів для розробки ефективних міжнародних заходів для України, які б доповнили її безпеку в період до її вступу в НАТО.
Одним із способів підтримки України і, можливо, найважливішим завданням трансатлантичної спільноти є забезпечення стабільних поставок фінансової та військової допомоги, що дозволить Києву продовжувати боротьбу до перемоги або укладення мирної угоди, прийнятної для України. Ці поставки охоплюють широкий спектр систем, від критично важливих засобів протиповітряної і протиракетної оборони до танків і БМП.
Все частіше ця відповідальність може лягати на плечі європейців, про що свідчать останні труднощі з ухваленням у Конгресі США закону про додаткові асигнування на безпеку України. Масштаби європейської військової підтримки України вже перевищили американську: близько 54 мільярдів євро європейської (включно з Великою Британією, Норвегією, Ісландією та Швейцарією) допомоги та 51,6 мільярда євро допомоги США.
Веймарські країни нестимуть особливу відповідальність у цій сфері, оскільки вони мають найбільші оборонні бюджети в ЄС (оборонний бюджет Польщі в чистому вираженні перевершить оборонний бюджет Італії в 2024 році) і володіють потужною оборонною промисловістю.
Це єдиний підхід необхідний для досягнення безпечного майбутнього України та її більшої інтеграції з Європою і Заходом. Однак у підходах європейських союзників існують помітні розбіжності, які також можна помітити в рамках Веймарського трикутника між трьома країнами, кожна з яких має різні погляди (наприклад, на те, як Україні слід боротися з Росією). І хоча для координації підтримки України вже створено кілька структур, таких як Програма НАТО з безпеки і тренувань для України або формат “Рамштайн”, вони все ще функціонують таким чином, що просто об'єднують розрізнені зусилля кожної з країн-учасниць.
Для кращої підтримки України було б корисно запровадити в рамках таких ширших форумів регулярні консультації на рівні міністерств оборони та парламентів, де країни Веймарської четвірки мали б спочатку провести зустрічі, на яких можна було б обговорити ключові питання та виклики, і вирішувати їх напряму. Таким чином, веймарські держави могли б очолити європейські зусилля з підтримки України, створюючи цілісні пакети допомоги, які потім можна було б розподіляти в рамках чинних інструментів.
Крім того, країни Веймарської четвірки повинні використовувати План розвитку потенціалу (CDP), Координований щорічний огляд з питань оборони (CARD), Постійне структуроване співробітництво (PESCO), які чудово зарекомендували себе на практиці, намагаючись організувати європейські зусилля у сферах оборони, безпеки і військово-промислового розвитку шляхом об'єднання зусиль і консолідації ЄС.
Перше питання, яке можна було б вирішити таким чином — це підтримка України та зміцнення її безпеки в період очікування вступу до НАТО шляхом надання всебічної допомоги та передачі військової техніки, щоб не повторювати помилок минулих ініціатив (як це було у випадку з передачею Україні сучасних бойових танків).
[Хоча рішення щодо передачі танків було частиною ініціативи з надання Україні ключових сил і засобів, передача машин була розрізненою. Кожен учасник ініціативи дотримувався своїх власних графіків і тому не було єдиного підходу до впровадження нової техніки в структуру українських Збройних сил. Така ситуація змусила Україну використовувати те, що було в наявності, що призводило до того, що несумісне обладнання потрапляло в підрозділи, що призводило до непередбачуваних результатів на полі бою]
У таких випадках, щоб запобігти повторенню цих помилок, веймарські держави мають виступити спільним фронтом, який може не лише закласти основи для довгострокових рішень, але й надихнути інші держави-союзники діяти в унісон.
І хоча НАТО поки залишається найнадійнішим сучасним військовим альянсом, який гарантує безпеку трансатлантичної спільноти вже 75 років, російське вторгнення продемонструвало, що безпека і стабільність в Європі залишатимуться під загрозою, якщо в європейській архітектурі безпеки зберігатимуться зони ризику.
Хоча часові рамки вступу України до НАТО залишаються невизначеними, члени Альянсу погоджуються, що шлях України до НАТО є незворотнім. Окрім політичної волі, важливою умовою членства в НАТО є відповідність Збройних Сил України та державних структур стандартам Альянсу.
Фінляндія і Швеція, попри незначні політичні проблеми, були відносно швидко прийняті до НАТО, причому цей процес був прискорений, оскільки їхні збройні сили відповідали стандартам Альянсу і могли зробити свій внесок у зміцнення сил і засобів Альянсу.
Немає сумнівів, що перевірені в боях Збройні сили України також стали б неоціненним внеском у трансатлантичну безпеку. Однак для цього вони мають бути взаємосумісними з іншими збройними силами країн-членів Альянсу, як це передбачено Угодами НАТО зі стандартизації (STANAG). Вони охоплюють широке коло питань від розмірів боєприпасів до ширини залізничної колії.
Хоча рамки, надані НАТО, можуть бути дуже корисними для підтримки і координації переходу України на стандарти Альянсу, вони, на жаль, мало що пропонують з погляду на реальні можливості, які можуть бути надані Україні для посилення цього процесу.
Важливу роль у цьому процесі може відіграти Веймарський трикутник. Веймарські країни, зважаючи на їхні значні тренувальні можливості та унікальний досвід, мають всі можливості, щоб очолити зусилля з інтеграції українських збройних сил до стандартів НАТО.
[Наприклад, Польща провела модернізацію своїх збройних сил відповідно до стандартів НАТО, Німеччина вже довгий час тренує українських військовослужбовців на своїй території. А Франція має досвід передового оборонного співробітництва з численними партнерами по всьому світу]
Бо, наприклад, Operation “Interflex” – британська програма з підготовки українських військ складалася лише з п'ятитижневого базового курсу піхотинця. Такий рівень підготовки був недостатнім для надійного зміцнення українських Збройних сил і приведення їх у відповідність до стандартів НАТО. Солдати, які пройшли цю підготовку, безсумнівно посилили наявні українські структури, але ці структури все ще дотримуються старої пострадянської культури.
Захід має розуміти, що ресурси, необхідні для проведення рестандартизації українських збройних сил, є приголомшливими, що робить цю роботу дуже складною, особливо в той час, коли доводиться вести жорстоку конвенційну війну.
Щоб привести українські збройні сили до стандартів НАТО, Захід має підготувати для використання в Україні повністю злагоджені і боєздатні військові формування, які пройшли підготовку на вищих рівнях операцій. Такі підрозділи могли б діяти незалежно або напівнезалежно і слугувати основою для модернізації та адаптації до стандартів НАТО решти збройних сил України.
Хорошим прикладом цього є нещодавно оголошена польсько-українська ініціатива щодо створення з нуля формування під назвою "Український легіон". Цей легіон буде набирати українських добровольців, які зараз проживають за межами України, які будуть повністю підготовлені та екіпіровані Польщею на польській землі. Цей підрозділ буде створено на рівні бригади, а потім передано під командування Збройних сил України. Як заявив міністр Сікорський з Міністерства закордонних справ Польщі, вже кілька тисяч добровольців або записалися, або висловили бажання приєднатися.
Ця програма має бути адаптована, щоб стати загальноєвропейською і дозволити не лише посилити українські війська, але й створити військові структури вищого ешелону відповідно до стандартів НАТО — наприклад, на рівні дивізії. Такі зусилля підтримали б військові зусилля України і водночас підготували б її військових до інтеграції в НАТО в майбутньому, надавши готові "будівельні блоки", які могли б лягти в основу модернізованої української армії.
Цей проєкт має здійснюватися у співпраці з Програмою НАТО з підтримки та тренування НАТО в Україні (NSATU), яка здійснює нагляд за процесом переходу України на стандарти НАТО та тренуванням українських військових силами Альянсу. Однак, оскільки NSATU не може забезпечити оснащення військ і підготовки бойових підрозділів, вони не можуть бути використані. Країни Веймарського трикутника мають стати авангардом цього проєкту, оскільки вони володіють необхідними засобами, ресурсами і можливостями. Заклавши основи такої коооперації, вони могли б залучити до неї інших європейських членів НАТО, що стало б початком спільної європейської ініціативи, спрямованої на відбудову українських збройних сил з нуля.
Однією з головних перешкод є розбіжності у поглядах країн Веймарської трійки щодо належного рівня та типу військової підтримки України. Польща, Німеччина і Франція мають різні історичні відносини з Росією і різний рівень прихильності до української безпеки, що ускладнює створення єдиної стратегії.
Іншим значним викликом є потенційна втома серед внутрішнього населення країн Веймарського трикутника. Із затягуванням конфлікту громадська підтримка постійної військової та фінансової допомоги може зменшитися, що призведе до тиску на уряди з метою зменшення їхніх зобов'язань перед Україною. Поява націоналістичних партій у Веймарських державах створює додатковий ризик.
Ці групи можуть протидіяти міжнародному оборонному співробітництву, виступаючи за політику, яка надає пріоритет національному суверенітету над колективною безпекою, тим самим підриваючи єдиний підхід, необхідний для ефективної підтримки України.
