Ось що я чую доволі часто.
"Ти як бабця."
І знаєте що? Мені скоро двадцять років. Ну добре, поки що не скоро, але вже десь там на горизонті, не за горами так би мовити. І, здається, деякі люди вирішили списати мене в категорію пенсіонерок ще до того, як я встигла офіційно стати дорослою.
Особливо стараються родичі.
Наприклад, мій молодший брат. Іноді мені здається, що він трохи соромиться мене. Ну або принаймні моїх захоплень. Він регулярно нагадує, що нормальна молодь живе якось інакше. Не так, як я.
А я справді дивна. Добре, звучить так собі, але ж “деякі” тут мене такою вважають.
Поки хтось ходить по клубах, я можу весь вечір сидіти вдома з чаєм і серіалом. Граю у візуальні новели, вирощую квіти на підвіконні й радію кожному новому листочку так, ніби виграла в лотерею. Люблю гуляти парком і годувати насінням горобців, ворон та білок. Можу пів години вибирати красивий вазон для чергової рослини й зовсім не вважати це марною тратою часу.
Мені подобаються овочі. Добровільно. Так, я знаю, що для багатьох людей мого віку це вже звучить як тривожний симптом. Але овочі смачні, і люблю салати і готова їсти їх цілими днями.
І говорю я як бабуся. Калідор, кохве, кава́лер – я обожнюю ці слова. Прямо жити без них не можу, але звичайно використовую так, заради жарту. Я люблю традиції нашої країни. Вдягати вишиванки, стрибати через вогнище, пекти паски, колядувати та все інше.
Я люблю розгадувати судоку й кросворди. Можу годинами сидіти над розмальовкою або малюнком. Мені подобається вишивати, в'язати й робити щось руками, а іноді я включаю собі щось фоном. У такі моменти світ навколо мене ніби трохи сповільнюється, і це, чесно кажучи, дуже приємне відчуття.
А ще мені подобаються косинки.
Так, звичайнісінькі косинки, котрі на голову вдягають. Я б їх носила із задоволенням, але і мене вуха великі. Не дуже гарно.
І довгі спідниці я люблю.
І літні сукні.
І поїздки в село.
Навіть якщо там треба сапати город, полоти бур'яни чи тягати відра з водою. Хоч я і лінива, але не проти села. Бо в селі завжди є щось таке, чого мені бракує в місті. Може, тиша. Може, запах землі та асфальту після дощу. А може, те дивне відчуття, що нікуди там не треба поспішати.
Іноді я фотографую квіти.
Не тому, що це модно чи естетично.
Просто мені справді подобаються квіти.
І ось тут виникає питання.
Чи робить усе це мене старою?
Тому що я не можу зрозуміти логіку. Якщо двадцятирічна дівчина годинами гортає TikTok, то вона сучасна. А якщо годинами вирощує помідори на балконі, то вже бабця?
Хто взагалі це вирішив?
Мені здається, що ми трохи заплуталися у власних уявленнях про молодість. Бо молодість – це не про те, які кросівки ти носиш і скільки годин проводиш у соцмережах. Це ж навіть не про вік.
Я бачила двадцятирічних людей, які втомилися від життя більше, ніж деякі сімдесятирічні.
І бачила пенсіонерок, які бігали по своїх городах швидше, ніж я встигаю встати з ліжка вранці. Аби встати, мені треба від 10 хвилин, до 12 годин, доречі.
Можливо, молодість живе десь в іншому місці.
У здатності чомусь дивуватися. У бажанні пробувати нове.
У цікавості до світу. У радості від дрібниць.
Якщо мене досі захоплюють книжки, квіти, нові ідеї, цікаві люди й красиві заходи сонця, то яка різниця, чи люблю я в'язання, чи комп'ютерні ігри?
Тому так.
Можливо, я трохи бабця.
Але якщо бути бабцею означає радіти пташкам у парку, вирощувати квіти, носити косинки й знаходити щастя в простих речах, то, чесно кажучи, мене це абсолютно влаштовує.
