Ні. Точно ні.
Принаймні так нам кажуть дорослі. З самого дитинства нас заспокоюють одними й тими самими словами: "Ніяких чудищ під ліжком немає. І в шафі нікого немає. І за шторою теж. Ну, подивись уважно сама, нікого з немає, дурне ти теля. Спи вже, Господи, тобі завтра в садочок". Але хто взагалі сказав, що дорослі знають усе?
Мені тоді було вже цілих п'ять років. Поважний вік, якщо подумати. Я сама застеляла ліжко, складала іграшки до кошика й навіть могла насипати собі кашу. Тому чудово розуміла, що мама бреше. Або ж усі дорослі просто вдають, що нічого не бачать. Бо як можна не помітити ту чорну масу у кімніті? Вона ж дивиться на тебе. Іноді ворушиться, іноді гарчить, наче попереджає, щоб ти не підходила надто близько.
Вперше я побачила її в шафі. Тоді ми жили в маленькому гуртожитку на сьомому поверсі, у кімнаті номер сорок сім. Взагалі потім ми взяли й другу кімнату, аби було зручніше жити.
Братові було лише два роки, а мені п'ять. Ми спали в одній кімнаті: я на старому розкладному кріслі, а малий на дивані. Батьки ночували за стінкою. Меблів було небагато, але найбільше мене бентежила стара радянська шафа, що стояла в кутку просто навпроти мого ліжка.
Ви ж знаєте, який вигляд мають оті шафи? Темно-бордові такі, вкриті товстим шаром старого “совєцького” лаку, який блищить навіть у напівтемряві. На дверцятах часто був замок для ключа. У нашої шафи він теж колись був, але ключ давно згубився, тому дверцята завжди залишалися трохи відкритими. Буквально на сантиметр десь. Для дорослої людини це така дрібниця, а для п'ятирічної дитини – цілий прохід у щось страшнюче.
Був тоді вечір середи, десь середина лютого. За вікном швидко темніло, а снігу того року випало стільки, що він доходив мало не до колін. Тато щойно привів нас із братом додому після прогулянки. Ми каталися на санчатах, валялися у кучугурах і зовсім не хотіли повертатися додому. Щоправда, мама нашого захвату чомусь не поділяла. Вона зустріла нас біля дверей у позі “руки в боки” і довго сварила за мокрі куртки, рукавиці та чоботи. Ой ну наче сама ніколи не бігала по снігу й не приходила додому мокра з голови до ніг, ну їй богу.
У будь-якому випадку ми полягали спати. Брат був ще таким боягузом, тому майже одразу перебрався до батьків. Я ж вважала себе дорослою. Ну, принаймні настільки дорослою, щоб ночувати самій у своїй кімнаті. Хоча, якщо чесно, десь глибоко всередині щось уперто мені там шепотіло, що цієї ночі теж варто лягти біля мами й тата.
Але ж я була "дорослою". А хіба ж дорослі сплять із батьками? Звісно, що нє. Тож я гордо вмостилася на своєму жорсткому розкладному кріслі й навіть не збиралася показувати комусь свій страх.
Мама, як завжди, прочитала мені казку на ніч, поцілувала в лоб і ввімкнула нічник у формі мушлі. Його м'яке жовтувате світло розтікалося по кімнаті, залишаючи темні кути недоторканими. Незабаром стихли голоси в коридорі, перестали грюкати двері, і весь гуртожиток поволі заснув.
Настала тиша.
Дивна така тиша. Не спокійна й затишна, а така, від якої хочеться натягнути ковдру аж на голову й не висовуватися. У п'ять років я не могла пояснити собі, чому мені так тривожно. Чому серце б'ється швидше, а погляд раз по раз повертається до темного кутка кімнати.
Лише зараз, через багато багато років, я можу назвати це відчуття своїм іменем. Тоді я була впевнена, що в кімнаті перебуваю не сама.
Саме тоді я почула отой звук.
Глухе, низьке таке гирчання, яке долинало з боку старої шафи. Тієї самої, що стояла в кутку навпроти мого ж ліжка. Спочатку я спробувала знайти якесь нормальне пояснення. Може, то машина проїхала надворі? Може, собаки під вікнами сваряться? А може, мені взагалі почулося. Хто його зна.
Я вже майже переконала себе, що нічого страшного не відбувається, коли звук повторився знову. Цього разу вже голосніше.
І тепер я була абсолютно впевнена: він долинав із шафи.
Ці страшні звуки були саме з тієї клятої шафи. З тієї самої старої шафи, яка лякала мене. Ті звуки були такі жахливі, наче з самого пекла. Це не було схоже на тваринні звуки, по типу гарчання чи скавуління, ні ні, це щось не з нашого світу.
Легке світло від світильника зовсім трохи підсвічувало кімнату. Ось велике вікно, що виходить у двір. З нього добре видно ліс. Взагалі то не ліс, а занедбана частина парку, але у цьому маленькому місті парком це не назвеш. Там лише маньяки та наркомани, це відомо всім жителям міста з самих пелюшок.
Навпроти вікна моє крісло, на якому я сплю. Трохи тверде і провалюється. Але нічого, для нашої сім’ї це було навіть непогано… На стіні біля крісла висить килим. Якщо ви жили в старій квартирі або в гуртожитку, то точно знаєте, про який я кажу. З хитромудрими візерунками, важкий, трохи пилюжний. Дорослі казали, що він потрібен для тепла та шумоізоляції. Я ж була впевнена, що він просто приховує щось там всередині стіни.
Біля дверей, навпроти крісла, стоїть тумбочка. Маленька, але вмістка. Там у нас зберігається постільна білизна. Тумбочка забита речами й добре закривалася, тому жодних монстрів там бути не могло.
Але ж ця клята шафа у темному кутку… Там щось було. Щось страшне, велике і точно від диявола. Хоча навряд чи я знала у п’ять років, що таке той ваш диявол. Але вже тоді я зрозуміла, що там щось лихе.
Навіть дивитися в ту сторону було лячно, не кажучи вже й про те, аби підійти та подивитися всередину.
Ота проклятуща шафа в темному кутку не давала мені спокою.
Я не бачила, що саме ховалося всередині. Не могла роздивитися крізь вузеньку щілину між дверцятами. Але дитяча інтуїція вперто твердила одне й те саме: там щось є.
Щось велике.
Щось старе.
І щось дуже зле, хай би воно було тричі прокляте.
Те, що сиділо в середині, не бажало мені добра.
Я дивилася на ту вузеньку щілину між дверцятами й боялася навіть моргнути. Зараз уже не згадаю, скільки часу минуло. Може хвилина. Може десять. У дитинстві час взагалі працює якось дивно. Особливо коли страшно.
Спочатку нічого не відбувалося.
Лише те саме гирчання. Тихе. Низьке. Наче хтось дихає через зціплені зуби.
Я натягнула ковдру до самого носа і міцно заплющила очі.
Раз.
Два.
Три.
Мама казала, що якщо страшно, треба просто не дивитися туди.
Я відкрила очі. Щілина в шафі стала ширшою.
Зовсім трохи. Може на сантиметр. Може на два.
Але я точно пам'ятаю: раніше вона була меншою. У мене аж живіт скрутило.
Я лежала нерухомо й переконувала себе, що це протяг. Що дверцята самі відкрилися. Що стара шафа перекосилася. Що завгодно. Тільки не те, про що я подумала насправді.
Раптом у коридорі щось грюкнуло. Я мало не закричала.
Потім зрозуміла – то просто хтось із сусідів пішов у туалет.
У гуртожитках завжди так. Десь плаче дитина. Десь сваряться. Десь телевізор кричить через стінку. Але тієї ночі було тихо.
Занадто тихо. І саме тому я почула ще один звук.
Скрип.
Наче щось повільно провело нігтем по дереву.
Скрип.
Потім ще раз. Я дивилася на шафу. Скрип долинав саме звідти.
Мене трусило так, що аж зуби цокотіли.
І тут я помітила дещо дивне.
З темної щілини між дверцятами щось визирало.
Спочатку мені здалося, що то просто тінь. Але тіні не рухаються.
А воно рухалося. Повільно. Дуже повільно.
Наче хтось стояв усередині шафи й обережно виглядав назовні.
Я бачила лише шматочок темряви. Чорнішої за всю іншу темряву в кімнаті.
І раптом мене пронизала одна думка.
Там хтось є.
Не щось. Саме хтось, бляха.
Я пам'ятаю цей момент дуже добре. Бо вперше в житті зрозуміла справжній страх. Не той, коли отримуєш двійку чи губиш іграшку. А такий, від якого холоне все тіло.
Я хотіла покликати маму, чи тата. Та хоч когось. Навіть якби поряд був братик, мені б було спокійніше.
Справді хотіла. Відкрила вже рота.
І не змогла видати жодного звуку.
Наче хтось невидимий стиснув мені горло.
А потім те, що було в шафі, тихо прошепотіло:
– Ти-ихо.
Шепіт був дитячий.
І це налякало мене набагато сильніше, ніж якби він був схожий на голос чудовиська. Господи Боже, я намагалася згадати всі молитви, які колись чула від бабусі, чи читала з православного календаря, що висів у неї вдома.
Я лежала й не рухалась. Мені здавалось, що якщо поворухнусь – воно почує. Хоча воно і так уже знало, що я тут. Темрява в кімнаті ніби стала густішою, важчою, і навіть світло нічника більше не допомагало – воно просто плавало десь поверх, не дістаючи до кутів, особливо до того, де стояла шафа.
– Ти-ихо, – ще раз тихо сказало щось звідти.
І в той момент я зрозуміла, що воно не питає. Воно наказало, і дуже навіть зрозуміло.
Я стискала стару ковдру так сильно, що пальці заніміли від напруги. Мені стало боляче, але я так хотіла відволіктися. Хотіла переконати себе, що це сон, що я просто заснула ще в момент, коли мама цілувала мене в лоб, але ні – я чула кожен звук. Навіть як у коридорі десь далеко капає вода з крана. Навіть як за стіною хтось перевертається в ліжку. Все було справжнє, надто справжнє для сну. Напевно, батьки і братик зараз сплять собі солодко в іншій кімнаті. Як я їм заздрила.
Шафа знову скрипнула. Цього разу вже ближче. Наче дверцята хтось повільно тягнув від себе зсередини. Я бачила, як щілина між ними стає ширшою, і вже не просто темрява там була – там було щось щільніше за темряву. Воно ніби визирало одним оком.
Я заплющила очі, але це не допомогло. Навпаки – стало ще гірше, бо тепер я це не бачила, але відчувала. Воно ніби наблизилось до самого краю шафи. І я раптом дуже чітко усвідомила: якщо зараз хтось увійде в кімнату, воно не сховається. Воно не зникне. Воно просто… дочекається. Напевно.
І тоді я почула кроки в коридорі. Легкі, домашні. Напевно мама. Рідна моя матуся. Я хотіла закричати, але голос знову не з’явився. Тіло взагалі не слухалось, ніби я стала частиною цього крісла. Кроки наближались, і разом з ними шафа раптом затихла. Абсолютно. Наче все всередині завмерло й прислухалось.
Двері в кімнату повільно відчинилися.
У щілині світла з коридору я побачила маму. Вона щось тримала в руках, здається ковдру, і вже хотіла щось сказати, але раптом зупинилась. Її погляд ковзнув у куток. Туди, де стояла шафа.
Я глянула туди ж. Темряви в середині я не побачила. Якби мама тоді знала, що, напевно, врятувала мене від смерті…
Тієї ночі я спала разом з батьками. Плакала, кричала від страху, не відходила від мами. Звичайно я розповіла батькам той жах, але що ви думаєте? Звичайно, мені не повірили ні мама з татом, ні брат.
Сказали, що мені наснилося. Просто бурхлива дитяча уява, еге ж. Але чи могла я вигадати це страхіття сама, у п’ять років? Може й могла, але якби це були мої вигадки, я б так не боялася.
Ми переїхали до приватного будинку через певний час. Вже там я почувалася в безпеці, і з шаф ніколи нічого не гарчало. Та й кошмари перестали снитися. Я вже й сама почала думати, що то був сон. Ну, в раптом так і є?
Цей гуртожиток, у якому ми жили, закинутий зараз. Вже давно. Ще в 2013 році акт прийому передачі фіксував відсутність водопроводу, каналізації, опалення та електроосвітлення. Люди там не живуть, але іноді там знаходять трупи бомжів чи безпритульних тварин. Іноді я проходжу повз цієї будівлі і дякую всім небесним силам, що ми звідти втекли.
Але нещодавно з’явилася новина, що старий гуртожиток бажають відновити. Зробити жилою будівлею, або комерційною. Аби вона “працювала, а не стояла без діла”.
Ідіоти, та чи ви не розумієте, що там може бути? Чи ви не розумієте, чому насправді там постійно знаходять розірвані трупи собак і котів?
Напевно лишень я правду знаю.
А ви мені не вірте, так? Розумію. Добре, тоді ласкаво прошу в гості: Кіровоградська область, Світловодськ, вулиця Героїв України, 94А. Переконайтеся самі.
Відвідайте обов'язково ту покинуту частину парку. Може та хрінь туди перебралася. Передавайте їй від мене вітання. Скажіть, що тій п’ятирічці зараз вже тридцять років, і вона не боїться.
