мені 15. я сиджу на березі річки за десяток кілометрів від рівного на околиці якогось села, вкотре імпульсивно погодившись на сумнівний табір, де вкотре знайшла любов всього свого життя. ти питаєш, чи не турбує мене те, що я не бачила твого фото. я звикла, що діялоги в телеґрамі зникають з мого телефона максимум за два тижні, тож ні, не турбує. втім ти скидаєш кілька світлин, і я надто щиро усміхаюсь в екран.
мені 17. я слухаю неритмічний дощ за вікном і як ти відкриваєш вино на кухні. звідти доноситься тьмяне світло, у спальні темно. відсовую штори, застрибую на підвіконник. моя дитяча мрія: дивитись з балкону на вечірій, ще й мокрий львів.
ти тихо підходиш і ніжно кладеш руки мені на талію. визираю з-за відчиненого вікна, артистично перехиляюся.
-а що, як впаду?
-я не відпущу тебе
/кажеш насмішкувато, саме так, як я люблю/
-не вірю
мені 18. я сиджу посеред поля, цього разу під кропивницьким: звичка підписуватись на дивні авантюри досі в моєму серці. останні п‘ять ночей спала по чотири години, тож свідомість особливо розмита. небо розрізають прожектори ппо, друга за день тривога. здалеку доносяться безтурботні голоси біля ватри, навколо в траві оглушливі звуки цвіркунів. я так давно не чула твій голос.
пройшло чотири місяці, я знову пробую відволіктись від спогадів, вбиваючи себе фізично. болять усі м’язи, ледь ходжу через вивихнуте коліно, вся шкіра вище пояса обпечена сонцем.
відволіктись все ще не виходить.
дивлюсь на рідкі зірки на небі; на те, яка дурна моя підліткова закоханість в маштабі всесвіту.
все ще готова віддати все, щоб ти справді мене не відпустив.
