Варто тільки повірити, що ви можете –
і ви вже на півдороги до цілі
Т. Рузвельт
Як це – йти проти «системи»?.. Триматися, коли весь світ постає проти тебе?.. Не боятися звернути праворуч чи ліворуч, жертвувати власним життям заради майбутнього людства?.. Але в той же час знати, що рано чи пізно прийде час і усі знатимуть про твоє «божевілля»…
Вкрай нелегко переконувати себе у тому, що ти щасливий, коли насправді ти нещасний, приховувати жалюгідне почуття пустоти, усвідомлювати далекість близьких людей. Тобі дуже хочеться щось змінити, а надто – змінити себе та своє оточення. Ти знаєш це і ти пам’ятаєш про великий секрет вентиляційної решітки.
Однак, що відчуває та людина у цирку, коли рухається по тонкій мотузці босоніж? Про що вона думає, на чому концентрує увагу, щоб не впасти? Мабуть, якщо для неї це вперше, то страх, тривожність, невпевненість. Однак, щодня, йдучи по цій самій мотузці, вона стає впевненішою, страх зникає, а тривожність переростає в адреналін.
Усе в цьому світі відбувається з якоюсь метою. І часом буває, що одне знайомство може кардинально змінити твій погляд на життя. Ти знімаєш свої «рожеві» окуляри і дивишся на світ, розуміючи, що ти є тим самим «одним із тупого, байдужого стада нашої більшості». Щодня ти відчуваєш, як твої почуття загострюються і от-от все накопичене, все, що ти ховав, гордість і гнів, які злилися в одне ціле, все це вийде назовні і прирече тебе на загибель.. Один непевний крок – і прірва, ти – або самогубець, або занадто впевнена людина. «Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику».
Біжи, біжи і не зупиняйся! Нікому не довіряй! Не марнуй свого життя! «Вижити — ось наша мета». «Наша цивілізація мчить до загибелі. Відступіть, щоб вас не зачепило колесом». Усе це кажуть тобі, проте, ти продовжуєш довіряти, кохати і рятувати не лише свою загублену душу. Ти розумієш, що це те ж саме, що і наповнювати решето піском, але не можеш дивитися спокійно, наскільки спустошені життя інших… Ти ж колись теж був одним із них і лише нещодавно оговтався від цієї хвороби і тобі хочеться бачити навколишній світ по-справжньому щасливим. Але у відповідь ти все ж отримуєш ніж у спину… Це було більш, ніж очікувано, правда ж?!
Ось ти на краю прірви. Думаєш про те, «cкільки разів людина може гинути і все одно залишатися живою?». Стоїш, секунда, дві, три… Заплющуєш очі і йдеш, думаючи, що вже мертвий… Але там, унизу, ти бачиш світло, прямуєш до нього і виходиш на галявину, вкриту зеленню і пахощами свіжоскошеного сіна, пахощами твого дитинства. Тобі хочеться бути тут завжди, нікуди не йти, бо це і є домівка для твоєї душі… Але потрібно рухатися далі, ти обов’язково сюди повернешся!
«Божевільний той, хто прагне проміняти певність на невизначеність». Може й так, але, якщо лишити все як є, чи не будеш ти жалкувати, що свого часу навіть не спробував щось змінити, не знайшов в собі сили довести світу, що ти – правий? Чи правильно усе своє свідоме життя жити, знаючи, що кожен твій крок контролюється і фіксується?
Звісно, набагато простіше перетворювати пам’ять поколінь на попіл, навіть не усвідомлюючи цінності подібних речей. «Той, хто не створює, мусить руйнувати». Але що, коли не залишиться що руйнувати? Коли все вже буде знищено? Що тоді? Світ стане кращим? Жити стане простіше? Аж ніяк! Варто збагнути одну просту істину, що «на все свій час». І так, колись треба і зруйнувати, щоб побудувати щось більше і краще, переступити через свої принципи, забути хто ти є і ким був.
Однак, що ж відчуває людина, коли не з власної волі спалює пам’ять минулого? Чи вважає вона себе злочинцем? Ні, вона думає, що все робить правильно, адже мета її життя – «зруйнувати людський розум»! Але що, якщо подивитися ось так? По-іншому? Що ти бачиш? Тисячі зруйнованих, нещасних людських розумів, які не здатні самостійно жити своє життя.. Для них вже готовий сценарій, якого вони дотримуються і вірять лише в те, що щодня їм говорять по телевізійному екрану.. «Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі…». Дежавю, правда ж?!..
А розум говорить тобі, намагається донести як істину, що «сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. Отже, якщо він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалюватиме те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то згорить геть усе!»… Тепер ти нарешті це знаєш. Однак, це розумієш лише ти і кілька людей. Ви – державні злочинці, вбивці, божевільні і не більше. Ви не досягнете успіху, будете усе життя вигнанцями, яких не прийме суспільство. Але ж, краще вже бути вигнанцями, ніж рабами!
Життя «нашої більшості» обмежується чотирма стінами з екранами, черепашками та снодійними пігулками. «Так, дозвілля нам вистачає. Однак чи є в нас час думати?». Ні, на таке часу за планом не передбачається, тому йди, увімкни «родичів» і насолоджуйся своїм безглуздим життям! «Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє життя — це велетенський метеор, який, згоряючи, мчить у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно має упасти». Це станеться неочікувано. І це зробить ніхто інший, як вони самі! Самі зруйнують себе і свій світ, «ф’юїть» і вони лиш грудка попелу. А ти дивитимешся на це і дякуватимеш собі за те, що не змарнував цілком свого життя, що знайшов сили вийти за межі лінії дозволеного, що зумів відрізнити «реальність» від «ілюзії», що твій розум обурювався «Які дурниці!», що мовчав і говорив у потрібні моменти, що довірився течії річки, що не побоявся початку нового щасливого життя, що звільнив себе справжнього... Хай навіть такою ціною, проте все, що тобі потрібно для майбутнього, з тобою, а все те зайве, що ти тягнув на своїх плечах увесь час, перестало існувати..
І, так, «дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми». Не обмежуйся думкою оточення і суспільними правилами! Будь собою і сам твори своє майбутнє! Світ не такий страшний як здається, він підкоряється сміливцям.
І, може, іноді все ж варто подивитися на світ очима маленької дитини, повірити у його красу і віднайти своє істинне щастя??... Можливо, варто все ж спробувати дощові краплі на смак?!..
