Коли віддаляєшся від реальності

Ти йдеш по землі у певному своєму напрямку до місця, де плануєш здійснити задумане. Фантазуєш яскравими картинками про деталі дороги, про те, як виконуватимеш задумане і що в тебе вийде в результаті. І раптом щось сильно змінюється. Усе ніби різко і стрімко віддаляється так, що стає ледь розбірливим, а тебе самого починає повільно піднімати в повітря. Ти не відчуваєш контролю над власним тілом. Параліч. Тебе щось краде, забирає у твого відомого, хвилюючого, запланованого світу. Ти вже високо, навколо порожньо, абсолютно порожньо. Але десь далеко ще видніється метушня. Люди йдуть своїми дорогами реалізовувати ідеї. Вони щасливі у своїй метушні, навіть якщо не розуміють цього. Вони заклопотані, поглинуті. В очікуванні здійснення бажаного. І ти починаєш безпомічно барахтатися у їхньому напрямку. А як же ти, як твої плани, твої ідеї, як же усі ті мрії і досвіди, що наплодив твій мозок? Ніхто і ніколи твого не зробить, ніхто не побачить, не доторкнеться. Тебе ніби і не було. Тебе ніби і не буде. В тому ж суть людини. Ми схожі на мурашок і бджіл. Ми так само заклопотані своїми маленькими справами, і нас рятує те, як ми тримаємося своєї великої купи, своєї сім'ї. Он вони їдуть, гудуть, біжать. А ти вислизаєш з того світу. Холодно, самотньо. Дихати стає важче. Ти перестаєш хапати поглядом за секунди втрачену реальність. Піднімаєш голову догори. Порожньо і не видно життя на віддалі. Там нічого не відбувається, там нічого не має сенсу. Твоє життя в цій порожнечі, воно ще свіже, смерть ще не зацікавлена в ньому. Але все, що ти можеш тут робити — це повільно вмирати.