кожного ранку я розбиваю двійко яєць об лезо ножа, кидаю їх на гарячу сковорідку і акуратно складаю шкаралупу так, як робив це ти того дощового дня. я непомітно усміхаюсь і кидаю її у смітник, чудово знаючи, що більше жоден мій ранок не проходитиме без цього невеликого ніжного нагадування про тебе.
я танцюю на кухні, готуючи каву, і вдихаю похололе київське повітря. майстерно вдаю, що давно over it - й іноді сама починаю в це вірити. розповідаю про свої любовні драми найчудовішим подругам, і паралельно зупиняюсь посеред вулиці, щоб подивитись на перші дрібні сніжинки угорі.
життя нестерпно безтурботне і безвідповідальне. мої думки незацікавлено крутяться по знайомому колу, все водночас змінюється та лишається таким же. я з десяток разів знаходжу у своєму дні приводи подумати про тебе. твоє обличчя без жодного попередження і жалю вимальовується на випадкових перехожих.
люди звично приходять і йдуть: хтось після першого дурного жарту, хтось після місяців сексу без обов‘язків. всі вони безповоротно лишаються позаду, і лише поодинокі знімки на телефоні та записи у щоденнику нагадують про їх існування.
мені легко миритись зі змінами. старий-добрий досвід навчив: що менше очікуєш - то більше отримуєш. я знову занудно розпитую про його знак зодіаку та офісну роботу, у рідкісних випадках отримую змогу погладити кота.
я смиренно чекаю, коли чергова історія малозначущого, проте ніколи не нудного, роману добіжить до кінця. ніхто не смикає десь глибоко всередині мене ті ниточки, що ти. я чекаю, коли зрештою манікальна закоханість буде не єдиним, що тримає мою залежну від швидкого дофаміну натуру поруч з середньостатистичним «моїм мужчиною». а воно ніяк: і його розповіді про на перший погляд цікаву роботу приїдаються, і дідівські жарти. з часом навіть кіт перестає бути того вартим.
на фоні постійно звучить знайоме скавчання: хтось у моїй все такій же безладній пам‘яті пунткуально шкрябеться на волю. він нагадує, як я ішла морозною вулицею свого села і в навушниках грав той клятий гурт, який ти порадив. досі кривлюся від їх пісень. як ти вкотре захоплено розповідав мені щось абсолютно неважливе і не бачив мого порожнього погляду тоді, коли ми вечеряли на дарницькій площі. як ми лежали під їдучо-жовтим світлом над моїм ліжком і ти дрімав, а я поклала голову тобі на груди і слухала твоє серце. я ніколи не була щасливішою.
ти гладиш моє волосся, коли за п‘ятою годиною навчання я таки починаю плакати. ти так само міцно обіймаєш мене перед сном ззаду і лагідно втикаєшся носом мені в шию. ти читаєш мені занудні лекції про математику, які я слухаю лише заради твоєї усмішки і захоплення в процесі. ти навідріз відмовляєшся хоч на хвилину лишити мене на самоті, хоч ми не говорили уже вісім місяців.
так, я рахую місяці.
