Ну що? Тепер можемо і побалакати?
Дід Бушінда як сіра хмара навис над Олександром, і лиш якісь іскорки іноді спалахували всередині тої хмари.
Олександр не спішив відриватися від землі. Він з насолодою нюхав землю зі своєї могили, траву вирвану з корінням і квіти, що накидали йому на прощання родичі. Приємно пахне земля, коли ти не лежиш під нею. Дід схилився і підняв його за одяг. Олександр знову відчув що він у повітрі, зливається з повітрям і одягом своїм. Він - частина природи і немає ніяких меж між речами. Чому ж він не відчуває себе щасливим?
Ходімо, пора. Нам потрібно повернутись у наш дім. Настає новий день. Ми маємо бачити, що роблять наші нащадки. Може хтось нас порятує, надія ще є. Але подивись навкруг, ми не одні. Ти не ходив майже ніколи на кладовище, боявся кіношних зомбі.
Олександр трохи божевільними очима повів навколо себе. Було ще темно, але на горизонті вже червоніли промені. Скоро мало встати сонце. Хрести чітко видніли на червонуватому тлі. Їх було дуже багато. А навколо могил снували сірі постаті. Їх не було багато, але з десятка 2 було. Деякі рухались швидко, деякі повільно, але всі підіймали очі в небо і повільно танули в червонястому світанку.
Я не хочу в двір. І тут лишатись не хочу. Я хочу кудись поїхати, полетіти чи як там треба тепер казати, помандрувати. В ліс наприклад. Мені треба подумати. Я відчуваю, що переповнений емоціями і водночас порожній. Я люблю свої онуків і сина з дружиною, здається люблю. Але думаю про них і починаю злитись. Я не хочу зараз на них дивитись.
Дід з злою усмішкою глянув на нього і сказав.
У тебе нема вибору. Тепер ти не можеш обирати. Ти мусиш дивитись і будеш жити в СВОЄМУ дворі в тому стані в якому ти зараз. Дивитимешся на наслідки свого виховання твої нащадків. З кожним їх добрим вчинком чи словом ти підніматиметься на щабель вище до Бога. І можливо колись, народитися в нашій сім’ї дитина, яка відкупить нас від наших гріхів. Але кожне погане слово чи вчинок наближатиме нас до пекла. Подивись на себе і на мене. Дивись, який я сірий і страшний. Я не таким помирав. Так, я був старий, і око моє було невидяче, але я не був страшним. Я так сподівався спочатку на твою матір, потім на тебе, а зараз на твоїх онуків. Але надія моя майже розтанула. І замість любити своїх нащадків я їх ненавиджу. І розумію, що їх поведінка набута від предків. Від мене в тому числі. Як я шкодую про своє життя. Який я був сліпий. Ходімо. Я буду розповідати поступово.
І як Олександрові не хотілось майнути кудись подалі від діда, в нього не було волі. Його рука в руці діда знову зальодяніла і він побачив миготіння об’єктів під собою і навколо і опинився в тому самому дворі, де вчора стояла труна з його жахливим тілом і рідні стояли навколо зі скорботними обличчями.
