У січні цього року почала перечитувати антологію американської фантастики. І от дійшла черга до Утопії 14 Воннегута. Книга про майбутнє, в якому більшість живе на соціялці, а обраних серед інших вибирає «машина» за результатами тестування. І ці результати вважаються незмінними протягом усього їх життя. З цікавого для мене були кілька моментів:
v Якими у майбутньому постали комп’ютери;
v Машини і мистецтво;
v Людство в умовах дефіциту роботи (не грошей);
v Ставлення до жінок;
v «Установка» на бідність.
Тож, перший — представлення комп'ютерів. Тогочасні уявлення не дозволили припустити появу маленьких ПК, і «місцеві» комп'ютери — величезні, громіздкі, блимають лампами і складені із трубок. А як перепустку у життя видають перфокарту. Ну, ви зрозуміли. Не вгадав автор. У старій фантастиці мені завжди цікаво, що буде вгадане, а що — ні. Наприклад 20 000 льє Жюля Верна ми зараз читаємо як пригодницький роман. А персонажі Стар треку користуються звичними нам планшетами та мобільними. Та свого часу це було саме передбачення форм-фактору, що стало реальністю.
Другий момент, що автор не вгадав — це те, що машини ніяк не придатні до мистецтва. І самі не можуть, і в людях зовсім не відчувають. Тому і світ виходить такий… вихолощений. Усі інженери та доктор наук. А хто не доктор — той на соц. забезпеченні. Але сьогодення диктує зовсім інше. Як в анекдоті: «всі думали, що штучний інтелект виживе людей із заводів, але він теж хоче бути айтішником». ШІ там нема. Є багато пристосувань та механізмів. Електронні пиловлювлювачі, ультразвукові посадки, миттєві гладилки. Вони полегшують життя людей, звільняючи їх для… а от ні для чого не звільняючи, — каже автор. Бо людям в результаті тільки й лишається, що дивитися телевізор. І от з цим посилом мені погодитися дуже важко.
Щодо третього пункту, то все виглядає наступним чином: основна тема книги десь до середини — що життя без праці, за яку сам себе поважаєш, беззмістовне, і що ті, хто працюють руками — щасливіші за тих, хто працює головою. Але головою працювати дозволено не усім, а лише тим, хто має до цього схильність на думку машин. І в цьому основна проблема показаного суспільства. Машини не бачать багатогранності людини, не бачать (не цінують) творчих здібностей, а ті, що бачать, заганяють у рамки, в яких регламентований навіть обсяг сторінок, який можна писати.
Люди в тому світі стали фактично другосортними машинами. Машини їх лікують, годують, розважають і витісняють майже з усіх сфер. Є і машини – перукарі, і машини – манікюрщики, і машини – слідчі… І багато-багато людей, що ведуть сіре на думку автора беззмістовне існування, бо роботу, яку вони раніше виконували і якою пишалися тепер виконують механізми.
І… я пишу у тексті «люди», але насправді в кожному з перелічених випадків це чоловіки. Тож, четвертий пункт розкритий наступним чином: всі страждання щодо неможливості творити, працювати — це все доля чоловіків. Жінкам випадає ще менше. Максимум самореалізації – це бути дружиною успішного чоловіка, облаштовувати його побут, слідкувати за тим, щоб він добре виглядав тощо. Як варіант — якщо вже дуже хоче працювати — жінка може бути секретаркою. Але, по факту, жіноцтво там — домогосподарки без домогосподарства, бо навіть ті, хто живе на соціялці, мають право на гарантовану державою техніку для виконання усіх хатніх робіт, на їжу і на «кишенькові гроші».
У тексті описане таке собі місце — «лужок». По-суті, це уособлення тім-білдингу та корпоративної культури, як її уявляють у другорядних комедіях. Туди раз на рік з’їжджаються всі чоловіки-управлінці, щоб, поділившись на команди, провести кілька днів у змаганнях та вечірніх посиденьках у місцевому пабі. Їх дружини в цей час розважаються у спеціально відведеному поселенні, де вони можуть поспілкуватися між собою на «жіночі» теми, доки їх чоловіки розважаються. Картину довершують розставлені вздовж доріжок жіночої частини дзеркала, обведені написом «дружина найкращого чоловіка». Звісно, я розумію, що то були такі часи, і що навіть уявлення про жінку – секретарку — це вже верх прогресу. Але я щиро вдячна тому, що живу саме зараз, маю право голосу і не повинна «шукати чоловіка», щоб неодмінно при ньому бути.
П’ятим пунктом, як я казала, була «установка на бідність», або ж «сірість». Ідея того, що багаті багато винні іншим, і що саме тому багатство не потрібне, прямо вбивається у голову нижчим верствам населення. По телебаченню крутять для «простих людей» ролики, в яких розповідають, що «ось це — багата людина, дивіться, яка на ній лежить відповідальність, вона виглядає на років двадцять старшою за свій вік»... Багатими, як я вже писала вище, там раптово є інженери, і, гадаю, на сьогодні саме цей елемент робить книгу фантастичною. Але сама ідея об'єднання грошей і відповідальності з посилом «воно вам не треба» — дуже цікава. З подібною постановкою питання я раптово зустрілася, коли сказала старшим родичам, що пішла на курси інструкторів з рафтингу. Мені прямим текстом казали, що цього робити не треба, бо там відповідальність, а відповідальності треба уникати.
Закінчується все досить передбачувано для того світу. Вихолощений і бездушний, наповнений ритуалами, пов'язаними з корпоративною культурою, світ потребує революції, так само, як механічний годинник потребує зведення пружини. Символічно, що герой «ламається» саме на піднесеному до енного ступеня абсурдності корпоративі, далі він приєднується до інших представників інтелігенції, які вирішили, що так тривати далі не може, і влаштовує революцію — з захопленням заводу, побиттям машин та «звільненням людей з перфокартного рабства». Але, просидівши тиждень без техніки, «прості» люди — ті ж, хто трощив техніку — починають її лагодити, намагаючись повернути попереднє життя. І героям –революціонерам не лишається нічого іншого, крім як іти здаватися. Революція ж, по-суті, виконує свою роль — спускного клапана, який дозволяє стравити зайве напруження народних мас — і закінчується для того, щоб знову контрольовано палахнути років так через двадцять.
В принципі, я розумію, що хвилювало автора. Але виходу він не пропонує, підозрюю, що і сам не бачить. Напевне, важливою деталлю є те, що заводи, на яких працює більшість — є військовими, і що виробляють вони снаряди. Люди, що не потрапили до інженерів мають два варіанти — або воювати, або іти у дорожні робітники. Чому дорожні роботи не механізовані — окреме питання. Гадаю, більше від непродуманості світу, ніж через якийсь особливий задум, хоча не виключаю, що я просто не розумію якихось реалій, на які вони натякають. Так само і з армією. Вона є, вона воює, але люди на ній оператори машин і я не пам’ятаю згадок про те, щоб на війні хтось помер. Тобто в них величезна перевага у зброї, нема втрат, але війна триває роками… З іншого боку, якщо це майбутнє, то, можливо, на них, наче лемінги, якраз сунуть нескінченні орди росіян…
У будь-якому разі, я вважаю і описану війну, і саму суть заводів — фоном, на якому розгортається особиста драма героя, який вважає подібне існування безглуздим. Вершина його мрій — придбати будиночок і жити в ньому з дружиною. Так, щоб він виконував чоловічу роботу, а вона — жіночу. Але мрія не збувається (бо дружина цього не сприймає) і він ударяється в глобальніші дії.
Отже, чи варто зберігати професії, які з успіхом можуть бути замінені машинами? Чи варто зупиняти прогрес і повертатися до ручної праці і добування хліба насущного власними руками?
Як мене, автор сам перекрив своєму світу кисень, не давши людям змогу обирати, як вони хочуть жити. Він забезпечив усіх базовим доходом, але заборонив створювати щось нове, крім інших механізмів, знецінив для людей творчість, як таку, звівши її до дизайну приміщень та написання текстів, які суворо оцінюють машини, причому оцінюють з кількісної, а не якісної точки зору… І таким чином обернув мільйони потенційних творців на сіру масу, яка тільки й може, що дивитися телевізор, в якому, нагадую, кажуть, що відповідальність — заважкий тягар, який краще на себе не брати… І на сотню ладів задається питанням, що ж має робити людина, якщо всю хатню роботу виконують машини?
І, попередньо заборонивши творчість, очікувано не отримує притомну відповідь.
