Як позбутися “російськомовності” в Україні

- Чєрєз двєсті мєтров повєрнітє на лєво... - звучить з навігатору в київському таксі. Я не надто дивуюся, адже водій і сам звертається до нас російською, тож нема чого очікувати від його ґаджету. Проте саме механічний голос з телефону змушує мене вчергове задуматися, що ж мусить статися, аби всіх людей в цій країні врешті-решт вела за собою чи скоріше супроводжувала по дорозі життя українська, а не російська мова.

За вікном плаче небо, а разом з ним і моє українськомовне серце.

Не можу впевнено сказати, що зародилося в мені скоріше - любов до української чи ненависть до російської, та скажу точно, що перед будь-чим з цього десь всередині мене зажевріло і розгорілося почуття власної гідности як українки, що усвідомила свою національність значно глибше, аніж той сухий факт, відомий мені все життя. Я напружилася і склала пазл, який надто довго відкладала в глибокий ящик. Упакування було в кривавих розводах, а з деталей, що я збирала до купи, потроху вимальовувалася ціла історія - історія винищення української мови. Хіба лише цього мало, щоб повернутися до мови репресованих предків? Питання риторичне.

Я переконана, що зараз причина "російськомовності" українського населення - здебільшого проста необізнаність, а як результат - нерозуміння, чому вони повинні раптом позбуватися того, чим звикли послуговуватися все життя. Ми не можемо змусити усіх відразу полюбити українську, коли для багатьох вона сприймається якраз як "дуже красива мова, яку я знаю і поважаю, але не говоритиму, бо простіше і не так офіційно розмовляти російською". Передовсім необхідно пояснити, як дійшло до того, що на величезній частині території країни українська стала не більше, ніж просто "державною" - мовою документації, шкільних підручників, реклами по телевізору. Чудовий матеріял, на який можна посилатися в таких випадках - документальний фільм "Соловей співає", в якому досліджується мовне питання та розвінчуються поширені міти щодо української. Саме цей фільм свого часу допоміг мені розставити все на свої місця і зробити висновки.

Під кінець додам, що щиро мрію про Україну зі свідомими громадянами, які плекатимуть українську і оберігатимуть її так, як робили це ті, завдяки яким ця мова зараз однаково державна по всій нашій країні. Я вірю, що нам вистачить сил змінитися і змінити, якщо й втратити частину себе, то відродити її наново, а можливо і повністю згоріти, але повстати з попелу та йти далі. І я маю надію, що ми відкинемо в минуле все те, що лише шкодить нам теперішнім, проте триматимемо це в пам'яті і ні за що не допустимо трагічних повторів пройденої історії.