Більше 60 000 українських дітей виросли у Великій Британії після втечі від повномасштабного вторгнення Росії. Зої Кроутер досліджує, як відсутність довгострокового плану проживання залишає цих дітей та їхні родини в невизначеності.
Коли Аліса Купер виїхала з Харкова до Великої Британії у 2022 році, її сину Купріяну було п’ять років. Нині Купріянові дев’ять, і він вільно володіє лише англійською мовою. За чотири роки війни Великобританія стала тим місцем, де він навчився читати, заводити друзів та відчувати себе у безпеці.
«Спочатку він мене дуже ненавидів, і це було для нього справді важко – увесь процес адаптації, процес навчання говорити, читати, писати», – каже Купер.
«Ми дуже старалися, але пройшло чотири роки, і тепер англійська – його основна мова. Його світогляд відрізняється від світогляду моїх українських однолітків. Британські цінності, манера спілкування, ввічливість… Усе це закладається зі шкільної лави, тож він значно глибше інтегрувався у британську культуру», – розповідає вона.
Хлопчику з СДУГ нарешті вдалося наздогнати програму з англійської завдяки підтримці матері та вчителів.
«Він щасливий тут. Він облаштувався, повністю облаштувався тут», – каже вона.
Марія Романенко, українська активістка, яка допомагає переселенцям у Манчестері, каже, що кожна українська дитина у Великій Британії живе з певною формою травми.
«Якщо вони не виїхали в перші години повномасштабного вторгнення, вони або бачили з вікна російську ракету, або чули сирену чи вибух. Багато українських дітей можуть відрізнити ракету, що летить на них, від ракети, що відлітає»,– зауважує вона.
Однак Купер живе з постійною тривогою щодо майбутнього.
«Спочатку я планувала, що наше перебування буде коротким. Але зараз мені хотілося б залишитися тут, і я не хочу повертатися, якщо це буде за моєю власною волею», – каже вона.
«Як я можу забрати його зі звичного оточення, його друзів, навчальної програми?».
Романенко також розповідає, що багато таких дітей зазнавали булінгу після того, як говорили в школі про війну та намагалися поділитися досвідом, який однокласники не могли зрозуміти. Більшість родин, які виїхали до Великої Британії, були змушені залишити батька та інших близьких чоловіків в Україні, що різко змінило сімейну динаміку тисяч дітей.
«Сім'я за одну ніч втрачає одного з батьків», – говорить Романенко.
«І це, очевидно, створює багато труднощів та викликів, адже матері все одно мають заробляти гроші».
Інна Григоревич – директорка української школи «Святої Марії», що входить до складу трасту, який координує 15 додаткових шкіл по всій Великій Британії та підтримує понад 2000 українських дітей-переселенців. Траст також реалізує проєкти у сотнях звичайних шкіл, метою яких є збереження української мови, отримання українських атестатів і реінтеграція в українське суспільство після війни. Робота школи «Святої Марії» особливо важлива для великої кількості українських дітей з особливими освітніми потребами та інвалідністю, які зіштовхуються з перешкодами у доступі до необхідної підтримки.
Однак школа «Святої Марії» охоплює лише невелику частку – приблизно 12–15% – усіх зацікавлених.
«Що ж станеться з усіма іншими? Як вони реінтегруються?» – запитує Григоревич.
«Небезпека в тому, що вони забудуть свою українську ідентичність».
Після прибуття до Великої Британії багато сімей намагалися забезпечити своїм дітям зв'язок з Україною, віддаючи їх на навчання до британських шкіл вдень, а ввечері вони надолужували українську програму онлайн.
«Це означає, що діти неймовірно перевантажені інформацією і вчаться вдвічі більше, ніж звичайні британські діти», – пояснює Романенко.
Тому багато з цих дітей відмовилися від вивчення українських дисциплін. Український уряд закликав Великобританію запровадити новий GCSE з української мови, аби допомогти вирішити цю проблему. Комісар із прав дитини у Великій Британії та низка депутатів парламенту підтримали ці заклики, а минулого травня британський уряд і екзаменаційні комісії заявили, що розглядають це питання, – проте досі це не стало реальністю.
Втім, запровадження окремого GCSE з української мови не було б простим. Розробка нової кваліфікації зазвичай потребує кількох років, і лишаються сумніви, чи буде цей предмет життєздатним з урахуванням потенційно невеликого загальнонаціонального попиту. Урядовцям довелося б також витримати тиск щодо розширення GCSE для інших мовних спільнот, а екзаменаторам – вирішувати, як оцінювати учнів, якщо багато кандидатів уже вільно володіють мовою.
За даними видання The House, уряд Великої Британії, ймовірно, не стане запроваджувати окремий український GCSE. Проте повідомляється, що деякі екзаменаційні ради шукають альтернативні способи впровадження вивчення української мови й культури у вже існуючі британські навчальні програми, щоб підтримати українських переселенців без створення нового іспиту з нуля.
Невизначеність із візовим статусом також обмежує життєві можливості українських підлітків. Опитування дослідників Бірмінгемського університету в березні 2025 року показало, що 25% тих, хто подав документи на студентський кредит, отримали відмову саме через статус своєї візи.
Григоревич додає, що невизначеність щодо майбутнього вкрай ускладнює подолання травми українськими дітьми.
«Подолання травми та інтеграція починаються з надії, а надія народжується з нових прагнень і цілей», – каже вона.
«Але як розвинути цю надію, якщо на ваші плани накладено часові обмеження? Існує дедлайн щодо того, наскільки далеко можна мріяти і будувати плани, адже може настати час, коли вам скажуть повертатися».
У вересні 2025 року британський уряд оголосив про суттєве продовження терміну дії дозволу на перебування для українців, додавши до попередніх 18 місяців ще 24 місяці. Для тих, хто приїхав на початку 2022 року, це означає можливість перебувати у країні до шести з половиною років.
З’являються усе нові дані, що більшість українців уже не розглядає своє перебування у Британії як короткострокове. За результатами опитування дослідників Бірмінгемського університету у жовтні 2025 року, 76% українських родин із дітьми шкільного віку вважають, що їхнім дітям буде дуже важко інтегруватися в українську систему освіти після повернення, а ще 18% переконані, що у них виникнуть певні труднощі.
Лише 5% респондентів опитування заявили, що хотіли б повернутися в Україну навіть якщо там стане безпечно, пояснюючи це страхами відновлення російської агресії, зруйнованої інфраструктури та економічної нестабільності.
Це підкреслює потенційно велику проблему як для України, так і для Великої Британії в майбутньому: офіційна позиція Києва полягає в тому, що українців, які втекли від війни, не змушуватимуть повертатися додому, проте уряд сподівається, що люди повернуться добровільно, коли це стане безпечно. Натомість британський уряд позиціонує свої візові програми як тимчасовий гуманітарний притулок, а не як шлях до постійного проживання, що частково відображає прагнення України до поступового повернення своїх громадян.
Час, проведений у рамках українських візових програм, навіть для дітей, не зараховується до 10-річного періоду, необхідного для отримання безстрокового дозволу на проживання у Великій Британії, незважаючи на те, що термін дії цих програм було продовжено.
Юлія Ісмаїл, консультантка з імміграційних питань благодійної організації Settled, яка надає безкоштовні акредитовані багатомовні консультації з імміграції для українців у Великій Британії, каже, що система ніколи не була розрахована на такі масштаби чи тривалість переміщення.
«Це було створено як тимчасове рішення», – наголошує вона.
«Але ми повинні пам’ятати: є люди, яким нікуди повертатися».
Багато великих українських міст – зокрема Маріуполь, Бахмут та частини Херсона, Чернігова і Харкова – фактично зруйновані. Хоча мало хто вважає, що українців після завершення війни негайно виселятимуть з Великої Британії, Ісмаїл зазначає: «плану дій поки що немає».
Доктор Ірина Кузнєцова, соціологиня з Бірмінгемського університету, стверджує, що у Великій Британії з’явилась можливість встановити «ліпшу практику» у плануванні майбутнього дітей, які втекли від війни.
«Ці цифри щодо кількості переміщених українських дітей є безпрецедентними», – говорить вона.
«Через десятиліття люди повертатимуться до цього питання, роздумуючи, які уроки ми могли б винести з цієї ситуації».
У спільній доповіді за жовтень 2025 року Кузнєцова та інші співавтори рекомендують враховувати час, проведений за українськими візами, до строку, необхідного для отримання постійного проживання; створити п’ятирічну дорогу до постійного проживання; забезпечити доступ до освіти українською мовою; а також розширити підтримку психічного здоров’я українських дітей і дорослих.
Тим часом Купер намагається уберегти свого сина від будь-якої невизначеності.
«Я намагаюся не допустити, щоб у нього з’являлися страх чи тривога перед майбутнім. Це моя робота як матері», – говорить вона.
Час від часу вони відвідують український соціальний клуб у Ноттінг-Гіллі, де діляться українською кухнею, спілкуються та підтримують зв’язок із країною, що з кожним днем все більше віддаляється від їхнього життя в Лондоні.
«Ніхто насправді не може змусити нас робити те, чого ми не хочемо», – каже вона.
«Це дуже особисте рішення. Ми не чиясь власність, ми можемо самі приймати рішення».
Для політиків українські діти у Великій Британії дедалі більше стають не просто гуманітарною проблемою. Вони стають випробуванням того, чи зможуть британські системи імміграції, освіти та інтеграції адаптуватися, щоб підтримати покоління, яке виросло в умовах війни, але тепер вважає Велику Британію своїм домом.
Джерело — Politics Home
