Ризик полягає не лише в енергетичному потрясінні, а й у борговій кризі.
Наприкінці березня Ізраїль та Іран завдали ударів по газових родовищах у Перській затоці — це стало найгострішою ескалацією у війні з Іраном. Атаки на енергетичну інфраструктуру фактично гарантують, що наслідки матимуть глобальний характер і триватимуть роками. Навіть якщо оголошене перемир’я втримається, на відновлення втрачених потужностей може знадобитися до п’яти років. Якщо війна продовжиться, зросте ризик ще більшого руйнування. У світі з обмеженими ресурсами саме найбагатші країни зможуть дозволити собі купувати енергоносії за завищеними цінами, а найбідніші постраждають найбільше.
Ці удари, разом із ширшими розладами енергетичного сектору на тлі війни США та Ізраїлю проти Ірану, майже неминуче призведуть до енергетичного шоку та глобального зростання інфляції. Нові атаки на критичну інфраструктуру лише погіршать ситуацію. Надмірний попит на обмежені ресурси — класичний чинник інфляції. Майже одразу після атак фінансові ринки США почали очікувати підвищення ставки Федеральним резервом — основним інструментом боротьби з інфляцією. Це позначиться на вартості позик, зокрема кредитів на авто й іпотеки, а також на цінах на паливо й товари, оскільки виробники перекладуть зростання витрат на споживачів.
Водночас рішення Федрезерву мають вплив далеко за межами США, адже борги багатьох країн номіновані у доларах. Це стосується і тих, хто останні 20 років позичав у Китаю. Зростання американських ставок визначатиме, чи зможуть багато країн сплачувати борги. Неважливо, чим завершиться війна — вже зараз ясно, що країни платитимуть більше за енергію для своєї промисловості, електромереж і транспорту. Держави з великим борговим навантаженням, зокрема ті, що Світовий банк відносить до країн з низьким доходом, відчують ще більше фінансового тиску, адже інфляція робить їхній борг дорожчим у погашенні — незалежно від того, чи винні вони гроші банкам у Пекіні, Лондоні чи Вашингтоні.
Це прихована ціна війни, і вона найбільше вдарить по тих, хто найменше здатен її витримати. Багато країн із низьким доходом уже зараз мають рекордні рівні державної заборгованості: частка таких країн, які перебувають у стані боргової кризи, зросла з 24% у 2013 році до 54% у 2024-му. Зростаюча геополітична напруга може призвести до масової неспроможності країн обслуговувати свої борги, що поставить під загрозу досягнення у боротьбі з бідністю, охороною здоров’я та індустріалізацією, особливо для дітей і літніх людей. Ознаки боргової кризи 1980-х знову стають відчутними, а те, як діятимуть країни-кредитори, є критично важливим, щоб не повторити помилок минулого.
Подібні проблеми вже виникали у 1973 році під час Війни Судного дня, коли ОПЕК оголосила нафтове ембарго країнам, що підтримували Ізраїль. Це спричинило різке подорожчання енергоносіїв у світі, а країни, що не експортували нафту, масово залучали кредити для фінансування дефіциту. Друга нафтова криза у 1979 році посилила інфляцію, а різке підвищення ставок у США зробило обслуговування боргів для країн, що розвиваються, майже непосильним.
Підвищення ставок Федрезервом особливо боляче вдарило по країнах, що розвиваються: по-перше, долар подорожчав відносно їхніх валют, по-друге, зросли плаваючі відсоткові ставки за боргами. В результаті країни роками не могли повернутися до прийнятних умов кредитування. У середині 1970-х випадки неспроможності країн повертати борги були поодинокими, але вже у 1982 році після оголошення Мексикою про нездатність виконати зобов’язання проблема стала системною: десятки країн не могли обслуговувати свої борги, їхні валюти знецінювалися, а кредитний рейтинг стрімко падав.
Коли криза розгорталася, західні кредитори залучили МВФ для реструктуризації боргів, але це часто погіршувало ситуацію: країни були змушені скорочувати соціальні видатки, інвестиції та зупиняти розвиток. У підсумку це призвело до „втраченого десятиліття” для багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки, а довіра до інституцій, створених у Бреттон-Вудсі, була підірвана. Зрештою, вихід з кризи став можливим завдяки списанню боргів та впровадженню нових фінансових механізмів, але це тривало роками.
На початку 2000-х економіки Глобального Півдня знову почали зростати завдяки буму сировинних товарів та новим можливостям виходу на світові ринки позик. Китай став найбільшим двостороннім кредитором для країн, що розвиваються, і більшість його позик також номінована у доларах. Однак нове покоління кредиторів, зокрема китайські банки, не врахувало ризиків кредитування переважно у доларах. Коли пандемія COVID-19 спровокувала інфляцію у США, Федрезерв знову підняв ставки, і низка країн, серед яких Гана та Шрі-Ланка, оголосила дефолт.
Китай приєднався до глобальних ініціатив із полегшення боргового тягаря для країн з низьким і середнім доходом, але процес реструктуризації боргів гальмується через суперечки між кредиторами. Внутрішні розбіжності в Китаї щодо розподілу збитків також затягують вирішення проблеми, створюючи ризики для його позиції у світі.
Хоча питання боргів продовжувало загострюватися останні декілька років, війна в Ірані стала новим шоком, який майже напевно призведе до затяжної боргової кризи. Директор Міжнародного енергетичного агентства вже назвав цю війну найбільшою загрозою для світової енергетичної безпеки. Відновлення знищених родовищ триватиме роки, а довгострокового вирішення конфлікту навколо Ормузької протоки досі немає. Тим часом інфляція, ймовірно, зростатиме, тиснучи на Федрезерв щодо нових підвищень ставок, а країни з низьким доходом будуть змушені скорочувати інвестиції у власний розвиток на користь виплат боргів.
Уроки попередньої боргової кризи можуть бути корисними, але сьогоднішня ситуація значно складніша — через більшу кількість кредиторів і відсутність чітких механізмів розподілу навантаження. Очевидних рішень нема: єдина впевненість у тому, що чим раніше закінчиться війна, тим швидше світ зможе подолати економічну кризу.
Джерело — Foreign Affairs
