Як я відбивався від собаки та дресував її господарів⁠⁠

Коли бігаю вечорами, маршрут у мене пролягає через затишний сквер. На виході з нього великий забетонований майданчик з лавками, де зазвичай збираються люде. Хтось стоїть компаніями, хтось сидить та спілкується. А тут біжу я теплого літнього вечора і бачу, що народу на майданчику немає, зате просто на виході стоять дві пари із собаками. В однієї алабай, в іншої щось маленьке, наче Чіа-хуа. Алабай сидить, агресії не виявляє. Ну я швидкість зменшив, обходжу повз з акуратністю, не зводячи очей з собаки. Обійшов. Знову починаю бігти підтюпцем і тут отримую потужний поштовх у спину. Падаю, схоплююся і бачу за три метри від себе алабая, який оцінюючи на мене дивиться.

А господарі регочуть і, крізь сміх такі: «Ой, ги-ги, та він грається так просто! Діку, Діку, це хто так у нас бавиться?» А я якось не дуже люблю такі забави, де треба гратись із собаками. Тому ввічливо повідомляю господарям:
- Ви при здоровому глузді?! Може я вас по землі поваляю? На шворі тримайте!
- Він молодий, йому побігати треба! Розвели тут трагедію! Не покусав же. Діку, Діку, іди сюди, мій хороший, плюнь на цього злого дядька.

Пробіжка зіпсована, мій зовнішній вигляд - теж, у душі - яра лють і з думками, що мене обіграв якийсь сутулий пес, йду околицями додому, змивати з себе бруд.

Минає тиждень. Знову я, знову сквер, знову вони. І день я вибрав інший, і час, але зірки вирішили інакше. Відразу кличу:
- Візьміть собаку на повідець!
- Він не вкусить!
- Я вже знаю. Тримайте її!
- Ось є конфліктні люди, все їм не так. Діку, Діку, йди сюди.

Беруть собаку за нашийник. Я повільно йду дугою, в руці балончик. Собака уважно стежить за мною. І тут вона починає шкірити зуби, виривається і мчить на мене. У голові одна думка – «Ну все, кінець». Мене на той момент вразило, з якою швидкістю ця здорова туша рухається. Буквально за мить вона подолала половину відстані. Оскільки балончик вже в руці, я починаю тупо розпорошувати його у бік тварини, що підбігає, роблячи крок назад. І, в останню мить, йду по діагоналі. Чи то мені дуже пощастило, чи то я спритним виявився, чи собака хапонув газу і втратив пильність, чи все разом, але він пролетів за сантиметр від мене. Тут же розвертається, я впритул заливаю йому морду, вихоплюю ножа. Виставляю ліву руку (яка з балончиком) уперед і розумію, що з рукою доведеться попрощатись. І добре, якщо з нею. Тому що попрощатися хотілося б із собакою. Бо, з одного боку, мені вистачить і кілька секунд (я трохи знаюсь на рукопашці), щоб вона засумувала і її господарі почали дзвонити у ветеринарну клініку. Але чи вийде це, навіть ціною руки, - питання. Але газ не підвів. І тут пес раптом засумував: він почав чхати, кашляти, тикатися мордою в землю і повністю втратив усіляку боєздатність, а, разом з цим, і цікавість до мене.

Тільки я зібрався висловити господарям собаки свою авторитетну думку щодо їхньої орієнтації, як ті мене випередили: "Вася, Васю, дзвони копам! Ця мерзота нашого песика вбила! Вася, у нього ніж!" Далі від тітоньки пішло таке виття гієни, що на іншому кінці житлового масиву скло затремтіло у вікнах будинків. Оскільки до цього моменту трохи газу донесло і до них, то дядечко почав покашлювати та авторитетно заявив: «Він нас отруїв! У нього поліційний Терен!!!»

За іронією долі, цей сквер розташований за 100 метрів від відділку поліції. І ось стою я і кумекаю: зараз прийдуть поліціянти, побачать трьох скигліїв і мене, у якого в одній руці ніж (не дуже теплий), в іншій газовий балончик. А з огляду на те, що тиждень тому браві патрульні з цього ж відділку на рівному місці вважали мене небезпечним злочинцем і, раптово, вирішили перевірити мої документи, то мені там дуже зрадіють! Можливо, як рідному. Ці двоє, звичайно, напишуть на мене заяву. І виявиться, що сімейна пара мило гуляла по сквері та нарвалася на агресивного злодія, який із хуліганських (і навіть живодерських) мотивів залив їх та їхнього пса газом, і погрожував ножем. Загалом, як Онопрієнко, тільки гірше.

І ось усе за законом зробив, ані краплі не перевищив самозахист. Винні саме вони, що собаку вигулювали без повідця і намордника. Але поки я про це думав, маргінальні тварюки вже пристебнули сопливого собаку до повідця і почали дзвонити. І замість того, щоб стояти та мило жартувати у стилі «Ой, ха-ха, та я ж граю просто! Ось є конфліктні люди, все їм не так! Діку, Діку, ну ти чого? Фу, який токсичний собака!» мені знову довелося околицями мчати додому.

Минуло вже півтора року. Зрідка спостерігаю цю парочку. І, що найзворушливіше, тваринка завжди на повідцю і строго в наморднику. Як бабця відкатала курячим! І собака-то переродився! Дивиться тільки в землю, прикидаючись мишкою. Поступається дорогою перехожим, ні на кого не реагує, вечорами вишиває хрестиком, палити кинув.

І ось що ж у людей за така натура? Адже розуміють, що поводяться неправильно. Чому треба спочатку довести ситуацію до кипіння, випити люлєй й тільки після цього щось змінювати? Чому відразу не можна? І добре, що все нормально скінчилося. А якби мені не пощастило? А якби на моєму місці була непідготовлена тітонька чи літній дідусь? Чи був би труп, чи каліка? Але деяким людям пофігу, вони себе почувають весело та безтурботно.