Метеорита два ковзнуло в небі ночі посланням з космосу, з безодні запитань та загадок і…таїн!
Не зчитано бо ще всі данні спектрограм від пересетрон отриманих численних в сьогочассі — бо стільки там всього!…Що є потреба вже звести епістолярій сповіді епох — епох зародження життя, руйнацій, перетворень.
І вся ота жорстокість пертурбацій — вражаюча!
В розгубі стоїмо, розводимо руками в роздУмах протирічних.
І сперечаємось…ведемо діалог.
Та найбезглуздіше підносимо на ступінь беззаперечних істин прописних… — лукавих штукарів, ворожіїв дотепних уважно слухаєм, загадуємо різні забаганки.
А місяць у той час над нами висвічує відверті ці розмови, наповнені вагомістю призначень, билин та небилиць, романтикою лицарських пригод… — ковтає він те все базікання всіляке, сміється над усім, над нами усіма звисаючи у зорях.
Та сміхом він весь зорепад холодним світлом сліпить, ховає у туман пронизливість та різкість.
І раптом у зірках самотністю зітхнув із позіханням…
І тим кмітливих блазнів в прозорих тінях звеселив — своїми танцями кривляються вони під тим його примарним сивим світлом, співають про кохання, печаль розлучення у слізних заклинаннях.
А найтовстішому бурхливо аплодують!
Товстун той в жартах гуморно нізвідки…немов з батуту стрибонув, підскакував мов м’яч.
Вкотився крізь пустелю пустотливих забав, по головах розсмішених нестямно проскакав, підстрибував та у підскоках торохкотів мов тамбурин — і реготав оркестром духовим.
І блазні танцівні витоптували стежку в незвідані світи пробірок та мензур — кодовані на вибухи світи були все там…світи, складались що з відречених життів, живих істот знульованої долі… — і саме то від них, життів отих незнаних, заплутаних у сітях катастроф у Всесвіті щомиті нищівних… — від них зронились зірки дві, два камені гарячі з неба ночі.
Вони як два листи — від Всесвіту та Бога.
Як мрії дві!
Два серця, що на попел спалені в коханні…
Чи то проротство на біду?
На сум?…Печалі?
А чи на сміх?…На втіху блазню?…Який є злодій-сикофант країни спогадів у мушлі жартуна………………
