Про що саме говорили ці два хлопця не відомо. Відомо тільки, що говорили вони не багато. Обоє ще стидались і ніяковіли один перед одним, і ще більше ніяковіли знаючи, що їм треба серйозно про щось поговорити. І коли їм подали картоплю, то вони з радістю і дещо з притворним апетитом накинулись на неї, щоб за апетитом приховати ту незручність, яка наростала між ними. Бо коли їсть людина, то ніхто в докір не поставить їй мовчання.
Коли ж з картоплею було покінчено, між ними все таки спалахнула якась жвава і навіть дискусійна, гаряча розмова,- принаймні так здалось офіціанту, який не спускав з них ока і чув деякі їхні слова. Ми ж не знаєм про що саме говорили ці два хлопця, як уже було сказано, та й не так важливо передати той набір слів, який був сказаний ними обома, набагато цікавіше передати читачу той образ думок, що склався в голові Сема, щодо його співрозмовника.
Сем уже в своїй уяві вималював і визначив психологічний портрет свого співрозмовника, так, ніби знав його з першого класу. Чи точно і правдиво був виведений цей портрет, Сем не знав і впевнений не був, але мимоволі свої враження від співрозмовника уже були сформовані твердо.
Сем заключив, що цей Джозеф, зовсім не поганий малий. Це слідувало з того, що аж два куски пережареної, кістлявої індички, яку не доїв Джозеф, він акуратно, загорнув в папір, а потім в кусок носової хустинки і пояснив що це для Сліпого. Сліпим Джозеф називав свого кота, який сам до нього приблудився звідкись і був на одне око сліпий. Сем заключив і то, що Джозеф зовсім не подібний на вбивцю. Як виглядають справжні вбивці Сем і гадки не мав, але він знав що вони виглядають точно не так, як виглядав Джозеф. Він бачив що ця нервовість Джозефа і імпульсивність, походить від самотності і страху за завтрашній день. І ще Сему здалось, і це його настрашило, і умилосердило одночасно, що Джозеф застряг у розвитку. Йому було чуть більше двадцяти на вигляд, але по розвитку він застряг ще десь у класі дев’ятому. Таких легко обманути, але такі щирі, не вміють брехати і прикидатись, останнє віддадуть, хоч нічого і не мають, і таким тяжко жити в нашому теперішньому світі - так собі думав Сем, коли слухав Джозефа, який щось говорив йому і говорячи потрясав своєю головою і довге, хвилясте, важке жовто-гаряче волосся Джозефа стрясалось разом з головою і доставало майже до половини шиї його і майже закривало брови, під якими виднілись голубі-голубі чисті очі. Кожен бачивши Джозефа міг подумати що він зовсім не дурний собою, але тінь якоїсь істеричної квапливість, або краще сказати хронічна не спокійність, яка була присутня на його лиці, спотворювали це красиве лице.
Сем зі слів Джозефа, зрозумів, що якась хороша людина, пожалілась Джозефу на якусь погану людину, заплатила йому великі гроші, і обіцяла ще більше заплатити, якщо Джозеф приїде по вказаному адресу у вказаній годині і застрелить у Шрусбері (місто в США, штат Вермонт) цю погану людину. На запитання Сема, чим саме погана ця людина ? яку він має застрелити, Джозеф внятно не міг відповісти. Він називав його покидьком, вилупком і ще навіть гіршими словами, які я вже повторювати не буду, але конкретного чогось не сказав. На запитання, а чим саме хороша ця людина інша ? яка замовила вбивство, Джозеф тоже нічого внятного відповісти не міг. Тільки всякими облесливими словами називав її. Сем заключив що це була жінка, можливо дівчина, в роках, не заміжня, яка мала якусь демонічну ненависть до якогось чоловіка, який обманув її очікування попри численні обіцянки і тепер має якусь іншу. Також Сему стало ясно, що ця ненормальна, просто використовує Джозефа, а Джозефа, з його деякою відсталістю в розвитку, використати не так тяжко. До того ж Сему здалось що Джозеф мав деякі почуття до цієї ненормальної і вона йому дещо обіцяла і крім грошей. Сем розвідав адрес в Шрусбері, де сьогодні мало відбутись вбивство, розвідав навіть у Джозефа годину і вирішив помішати цьому вбивству і цим самим спасти свого друга, він вже вважав його своїм другом, і цим самим спасти свого друга він страшного, не поправимого поступку.
Тільки Сем, будучи людина не імпульсивна, на протилежність Джозефу, а навпаки розважна і не спішна, вирішив діяти не помітно. Він не став читати Джозефу лекції про милосердя, всепрощення, гріх і Бога, він розумів, що це все може дати зворотний ефект. Тому він вирішив просто приїхати швидше на цей адрес і повідомити що тут когось зараз мають прибити насмерть. Він не планував здавати особу яка мала це зробити, а просто повідомити як факт, який йому став випадково відомим. Сем розумів що це може викликати не передбачені наслідки для нього ж самого, але кращого варіанту він на той час придумати не міг. А думати треба було швидко, так як Шрусбері знаходився якихось кілометрів 40 від них і Джозеф уже сідав у своє авто, щоб їхати туди. Якби ви опинились на місці Сема, і вам у той час треба було приймати якесь рішення, і вам було всього лиш 22, при всій моїй повазі до вас, дуже сумніваюсь що ви б придумали кращий план. При чому, перша думка яка спала Сему - заявити в поліцію, відразу ж відпала. По-перше, з телефонами тоді було не так як зараз, по-друге, здавши Джозефа в поліцію, це б назавжди убило самого Джозефа. Він б ніколи вже не довіряв людям, а жити і не мати взагалі довіри до людей,- це мука. Сем не хотів піддавати такій муці свого друга і вбити у ньому можливо те одне людське, що у ньому ще залишилось.
Сем з радістю пригадав, що Джозеф розказав про свій маршрут і свої плани, а Сем, поки що не розказав, не розказав про вдову і про озеро на яке він хотів поїхати, щоб зализувати красою природи свої душевні рани, тому тут же придумав що йому теж потрібно у Шрусбері, і додав, що потрібно йому туди в якості туриста, подивитись на сімейний склеп Боуменів. Всі люди, які живуть у Шрусбері і в радіусті 150 км знають про сімейний склеп Боуменів. Ще з малку там були і тепер обходять його як щось не цікаве і звичне. Джозеф мав би догадатись що Сем його дурить, але той, звичайно, нічого не запідозрив і ще й пообіцявся його туди підкинути.
Готовий поспорити що не всякий знає що таке - Сімейний склеп Боуменів у Каттінгсвіль. Тому два слова, для ясності, здалось би написати про цю реальну і трагічну історію.
Вермонт напевне один з найкрасивіших штатів Америки, особливо восени. Краса його полягає в тому, що там багато гір і в яких приспокійно і прищасливо виросли собі невеликі селища і містечка. Там до тепер можна зустріли відреставровані будинки кінця 19, початку 20 ст. у вікторіанському стилі. Якщо вам колись доведеться побувати в тих краях, і ви будете їхати через Шрусбері на південь, то проїзжатимете через маленьке село Каттінгсвіль, то з самої дороги ви побачите велику скульптуру з білого граніту у весь ріст. Це буде старенький дідок, з сумним виглядом, який одною рукою до свого серця прижимає ключ, а іншою - похоронний вінок. Дідок цей - це Джон Портер Боумен. Народився він в далекому 1816 р. у Уайт-Уол,штат Нью-Йорк, це недалеко від границі з Вермонтом. Він виріс в бідній сім’ї, але проявив рідку трудолюбивість і діловитість. Почавши з простого робочого на фабриці, що обробляла шкіри тварин і поробивши там, він згодом відкрив власну фабрику, що обробляла шкури тварин і робила із них вироби,- одяг, взуття, сумочки. Згодом його фабрики находились в Нью-Йорку і Теннесі.
До середини 19ст. Боуман став одним із самих багатих промисловців північного-сходу Америки. Він женився на Джейн Гйтс, яка була на 7 чи 8 років молодшою і потім у них народилось дві дочки - Еді і Елла. Сім’я жила щасливо, але в 1854р. помирає молодша дочка. При чому народилась вона 29 квітня, а уже 24 серпня помирає.
Через два роки у них народжується ще одна дитина - Елла. У літку 1876, у червні, у віці 21 рік помирає і старша. Сім’я Боуменів втратила двох своїх дочок і обох - літом. А приблизно через рік помирає і сама місіс Боумен. Втрата всіх цих людей стала для Джона Боумена найбільшою трагедією його життя. І з цього моменту він багато життєвих сил потратив на увіковічення тих, кого він любив. Він заказав художникам і скульптурам портрети померших і взявся будувати мавзолей і великий розкішний білий особняк, якраз навпроти цвинтаря в Шрусбері, де поховані його діти і жінка. Особняк був збудований в 1880 р. Ззаду нього виднілися невеликі пагірки, схожі на гори, а розвернутий він був до дороги, за якою одразу виднівся цвинтар. Це був трьохповерховий особняк з цегли і каменю і вражаючими красою і затишком інтерєрами. Дім обійшовся в 75 000 доларів, на 1880 рік це були величезні гроші. Боумен проводив там літо, а на зиму їхав на південь, в Теннесі. Вікна і тераса його особняка виходили прямо на цвинтар і показували йому могили його близьких. Кожного літнього дня, в пору року, коли він їх втратив, він міг дивитись на них не виходячи з дому. Перше що він бачив коли дивився у вікно, чи виходив на терасу - могили своїх рідних.
В цьому домі він часто влаштовував прийоми, але все своє життя тримав траур, а у кімнатах були розвішані портерти дочок і жінки, і висять досі.
Через 11 років помер і сам Боумен, якому було уже 75. Після його смерті дім цей, деякий час залишався в родичів Боумена, потім перейшов іншим власникам, і на сьогоднішній день він є приватною власністю, при цьому він включений в національний реєстр історичних місць США.
Але нас цікавить не сам будинок, а мавзолей. Ви можливо собі уявляли могили дітей і жінки Боумана, як окремі маленькі могилки, які прийнято робити у США, але вони поховані всі разом і поховані у мавзолеї, або це більше похоже на сімейний могильний склеп. Сімейний цей склеп був досить великий, так що людина могла туда зайти у весь ріст, і весь із білого граніту. А перед склепом теж із білого граніту, у людський зріст, виднілась фігура і самого Боумена, який в пальто, стоїть на одному коліні на сходах у склеп, якби перед своїми рідними стоїть на одному коліні, і тримає в одній руці гранітний ключ, видимо від мавзолею, а в іншій - похоронний вінок. Цей сімейний склеп, по заказу Боумена, розробляв відомий на той час Нью-Йоркський архітектор, який говорив, що за його професійну кар’єру це найсумніша історія відображена в камені. Мавзолей цей, або сімейний склеп складався із 750 тон граніту і 50 тон мрамору і коштував величезні на той час гроші. Цікаво ще і то, що Боумен створив спеціальний фонд і траст, який забезпечував догляд за склепом аж до 1950 р., а це майже 60 р. після його смерті. Тобто він положив гроші в банк, а процент від цієї суми йшов на догляд і підтримку цього склепу. Там навіть можна через спеціальну решітку побачити внутрішню обстановку. Склеп розміром з невелику літню кухню, але всередині, за допомогою спеціально розташованих дзеркал, приміщення здається великим. В ньому можна побачити надгробні плити померлих людей, скульптуру (голова і торс ) самого Боумана і місіс Джейн, скульптура чотиримісічної молодшої дочки у весь ріст, яка померла першою. На сьогоднішній день цей склеп належить одному некомерційному фонду. Там часто бувають туристи. Місце це, особняк і склеп, з цвинтарем, одразу при дорозі, тому часто люди зупиняються щоб роздивитись і ця історія багатьох вразила трагічністю. Чоловік мав купу грошей, здавалось живи і радуйся, а життя його було зовсім не радісним.
Так ось, коли Сем опинився, завдяки Джозефу, біля цього склепу, і Джозеф там його покинув, першим що зробив Сем,- це зупинив і сів на якусь попутку. Направлявся він назад, в Шрусбері на вулицю і номер будинку який він уже вивідав від Джозефа. Ніщо не гарантувало що Сем потрапить туди першим, але сталось саме так. Напевно Джозеф не спішив, тай година, яка була йому сказана, була ще не та.
Першим що спало на думку Сема, коли він стояв біля будинку, в який мав зайти і попередити людей, находящихся там, про небезпеку, першим на його думку спало то, що спадає людям, коли вони бачать якийсь невеликий, але охайний, красивий і старовинний дім, наново відреставрований з прекрасним газоном і насадженнями, і розуміють, що вони ніколи не будуть мати такого ж дому. Була осінь і всі клени кругом будинку замалювались у яскраво-жовті тони з переливом у салатові, а деякі стояли світло-червоного кольору з переливом в багряний, або в майже коричневий. А один, самий високий клен і стоячий якби окремо від усіх, з якоюсь особливою гідністю, був зверху світло-червоний, плавно переходив у жовтий а в самому низу, вже при землі, в салатовий. І сонце яке вийшло після маленького дощику, світило і блищало на цих листях і відбивалось від маленьких крапель води, стікавших де-не-де із листя і гілок.
Вітерець то поривисто і різко, то плавно і м’ягко цілував листки і від поцілунків його, вони ніби з вдячністю відривались від гілок і тихо, не спішно, кружляючи і перекручуючись в повітрі, стелились на землю покриту коротко стриженою травою. Трави майже не було помітно, як і стежки до будинку, так як листя різнокольоровим килимом вкрили весь газон до будинку і ніби постелились перед тим, як Сем мав туди ступити. Але наврядчи він зміг побачити усю цю красу, так як серце його грохотало в грудях коли він постукав у двері.
Двері йому відчинили тут же. Це був якийсь малий хлопчик, років 7-8 -ми не більше. За ним стояла років на два старша смуглява, висока і худа дівчинка, яка стискувала губи і закривала їх лодонею, щоб не засміятись. Цей дитячий невинний сміх без причини - найкращий сміх на світі !
Сем не сказавши ні слова зайшов у коридор і до нього підійшла якась жінка, років 40-ка на вигляд і попросила пройти в кімнату. Сем ступив ще кілька кроків і опинився у величезній кімнаті, залитій сонячним світлом через вікна. В кімнаті був величезний розкладений стіл і гостей з штук п’ятнадцять. Всі уставились на нього як і він на них. Всі мовчали, а дівчинка-смуглянка уже не стримувалась і сміялась в коридорі зі всіх сил, за нею і малий хлопчик, якого вона заразила своїм живим, взривним сміхом.
Сем пройшов очима усіх присутніх, якби намагаючись визначити кого саме з низ зібрався убивати Джозеф, але не обійшовши ще усіх він побачив очі, ті самі до болю знайомі йому карі очі над якими півмісяцем розкинулись густі брови. Він ще не оглянув її, але миттєво зрозумів шо це Марта. Здавалось, якби Сем там зустрів свою покійну тітку, то був би менше здивований.
Сем розвернувся і нісказавши ні слова, вийшов з кімнати в коридор, а далі із дому. Всі гості щось перешіптувались і здивовано переглядались між собою. Лише одна дівчинка-смуглянка корчилась від сміху впавши на підлогу. Сем пройшов пару кроків від будинку і зупинився. Піти туди де є Марта - нізащо, краще провалитись крісь землю живцем, таке рішення він прийняв коли чув, на свої вуха чув, як вона говорила про нього : Плювати я хотіла, плюнути на нього і розмазати. Плюнути з високої башні ! Так вона відзивалась про нього, а всі хто слухав сміялись. Після цього, Сем вирішив її наказати мовчанням і ігноруванням, і при першій нагоді давав драпака коли бачив її. Сем не надто переймався тим, через що Марта так виражалась про нього, звичайно це її не виправдовує, але Сем і сам зробив один поступок, який аж ніяк не прикрашав його як людину і як хлопця. Про поступок цей ми скажем пізніше. Але Сем старався про поступок свій не думати, але слова Марти - вирішив пам’ятати до кінця життя свого.
Не міг він піти туди де вона була в гостях, та ще й говорити про якогось вбивцю, про то що він когось спасає і попереджає. Марта сприйняла це б як то, що Сем хоче справити на неї враження і все вигадав. Гордість і самолюбство Сема не могли це допустити. Але потім Сем згадав за свого друга і за то що він може зробити непоправиму річ і спортити цим усе своє життя, так як його точно посадять, і скоріш за все - довічно.
Не більше двох хвилин так міркував Сем і знову постукав у двері і знову йому відкрив цей хлопчик із смуглянкою, але вже обоє не сміялись. Сем твердим кроком зайшов в кімнату і підійшов майже до столу з людьми. Крок у нього був твердим, але серце здавалось зараз вискочить з грудей і закотиться під стіл. Він чув як воно у нього стукало і здавалось чим раз скоріше. Перед ти як почати говорити він ще раз, кинув погляд на Марту, і замітив як та, вдаючи що вона байдужа до нього і його появи, і намагається заговорити з молодим хлопцем, що сидів праворуч неї. Вона хотіла і вдати посмішку і якусь зацікавленість молодим хлопцем, але той витріщив обидва своїх очей на Сема і не зводив з нього погляду. Тоді Марта як би нічого не бувало, поправила волосся за вухо і обернулась до другої молодої людини, намагаючись з нею усміхаючись зав’язати розмову, так ніби її нічого не обходить і ніякого Сема тут нема і бути не може. Проте і другий хлопець теж дивився на Сема і навіть завмер в жуванні і привідкрив рота. Марта все ще не здавалась, тому потягнула свою руку до стакану з содовою, піднесла її до губ, перевернула і аж тоді помітила що стакан то зовсім пустий і ніби нічого не сталось поклала його обережно на місце після чого почала дивитись у вікно. Здавалось вона згодна дивитись хоть у саме пекло, ніж би не на Сема. А на Сема дивились уже всі. Він чув що втратив голос. Що не зможе видавити ні слова. Та вдихнув на повні груди повітря, йому здавалось що він задихається, вдихнув другий раз повітря і почав говорити. На цій секунді ми поставим паузу.
Сем тільки почав говорити. Джозеф уже був за дві вулиці і мчався до цього будинку. Здавалося б можна продовжувати далі і розповідати що ж було далі. Але треба ж і про Марту сказати якихось два слова. Та й так як ми нікуди не спішимо, то Марті ми присвятимо цілу наступну главу, а потім уже повернемось до продовження подій у Шрусбері.
