Опустили верби
своє довге гілля
до самого низу,
до неньки-землі,
поховали листя,
як срібне намисто
в запашній траві.
Тій би покрутитись,
за листя вхопитись,
злетіть в височінь...
Та не хоче зілля
тягнутися вгору,
бо слизьке те віття,
неприємна тінь...
Тільки дурник-хміль
кинув свій батіг
та й заплів косу...
Де вже йому знати,
що те місце — біль,
міг би поспитати,
як пече та сіль,
як ятрить ту рану,
золоту росу...
Попід яром стежка,
немов та мережка,
гадюкою в’ється,
забігає в осоку,
у траву високу,
за кущами ховається,
немов комусь збирається
голівоньку закрутити.
Таки й закрутила —
ти ба, яка сила!..
Йшло воно, бідне,
та й впало —
чи то ж було комусь зайве,
спитати…
Кого?!
Де їх, катів тих, шукати,
що змусило бідолаху
світом блукати?
Не щастя воно шукало —
хліба,
не знайшло
та й впало,
Головою вдарилося
об землю
і навік пропало.
Лежить собі зверху —
хто сховає?
Може, той, хто на скрипці грає?
Чи той, що останній сухар догризає?
Так, бо знає:
свій шлях пройшов…
Тож взяв заступа
та й пішов
копати.
Копав старий Петро
доки й звечоріло,
поки небо вечірнє
замерехкотіло.
Копав довго —
земля не пускала:
плакала, корінням лякала,
неначе жива,
облишить благала.
Благала, благала
та й ямою стала.
Витер старий Петро чоло,
вузлуваті руки,
присів край ями
відпочити:
позаду всі муки.
Ой ви муки, наші муки,
як ті повні суми... —
полилися думи.
Полилися тяжкі думи
понад верболозом,
понад яром, понад ставом
та попід горою,
чорну землю захотіли
обійнять собою.
І та здригнулася,
Зачала тужити,
старому подумалося:
нащо ж було жити,
працю творити,
щоб побачить на старість,
як будуть душити?
Взяв старий Петро дитя,
потягнув до ями,
а воно — о Боже! —
воруше губами:
— Мамо, мамо,
дай хліба,
бодай крихту...
Ворухнулось нещасне
та й захололо,
в грудях старечих
вмить похололо.
Щось тріснуло всередині —
стало душити,
потемніло в очах —
почало крутити.
Закрутило, покрутило
та й у вириту могилу,
поряд з сиротою,
тихо удолило.
