Сьогодні 21 вересня 2023-го року. Останній день існування Республіки Арцах, вона ж Нагірно-Карабаська Республіка. Вже сьогодні, після зустрічі в місті Євлах, на якому будуть ухвалені умови капітуляції, ця територія остаточно перейде під контроль Азербайджану
Так, за один день скінчилася історія держави, що проіснувала цілих 32 роки. 32 роки вічної війни, війни, за якою ховається довгий міжнаціональний конфлікт, що триває в цих горах не одну сотню років. Попереду тяжкі роки реінтеграції, і спроб порозуміння двох різних народів. Можливо, попереду історія довгої партизанської війни і сепаратизму. Це народи, які історія стикала лбами, це історія геноцидів і погромів, ненависті, які так просто не проходять.
Більше за все я хочу вас застерегти від сприйняття Арцаху як вірменського днр чи придністров’я. Останні – окупаційні зони створені росією, для шантажа Києва та Кишинева. За Карабахом тягнеться довга історія протистояння, де кожна країна стверджує, що це їх споконвічна земля, а народи на їх землях винищувалися в кривавій бійні, якою москва хіба що скористалася, щоб укріпили власний вплив. Щоб зрозуміти це, достатньо подивитися на вчорашні кадри спроби місцевих вірмен в паніці покинути рідний край, у страху подальших чисток.
Вірмени живуть тут не одне століття. Вони називають ці землі Арцахом, за іменем Арташеса І – царя Великої Вірменії. Слово ж Карабах має тюрксько-перські корені. Карабах значить «Чорний сад», так його давні люди називали через грізні Кавказькі гори. Кавказькі і перські племена оселилися тут набагато раніше. Однак пізніше на ці землі приходять вірмени, і починають утворювати більшість на цих землях.
Після занепаду Великої Вірменської Держави Арташесідів, цими землями починають поперемінно керувати перси і араби, а в пізньому середньовіччя на цих землях утворюється одне з найбагатших азербайджанских Ханств. Карабахське Ханство.
Тим не менш більшість населення в Карабасі продовжують становити Вірмени.
Попри вірменську більшість, в Арцасі активно росла і азербайджанська громада. Розвивалася демографічна ситуація схожа на ситуацію у Львові, коли місто, в якому домінує польське населення, оточують здебільшого українські села. Найбільше Карабахське місто Шуша стає важливим культурним центром Азербайджану. Так, це місто стає центром розвитку Азербайджанської музики, а в кожному районі міста є мечеть. При тому в інших містах і районах домінують вірмени. Так в Степанакерті (азербайджанська назва якого – Хакенді) азербайджанців було всього лишень 10%.
Напруга між азербайджанським і вірменським населенням особливо починає наростати в часи російського панування. В перший період імперська влада робила ставку на християн-вірменів, в той час як мусульманське населення піддавалося утискам.
Однак, наприкінці XIX століття, коли вірменські еліти набирають достатньо матеріального і політичного капіталу, це починає непокоїти російську владу. Тоді політика змінюється. Під патронажем Голіцина починаються утиски саме вірменського православного населення. Світове православ’я світовим православ’ям, а “розділяй і володарюй” ніхто не скасовував.
Саме в цей період починає розростатися конфлікт, який поступово перетвориться на трагедію.
Взагалі тюрксько-вірменські стосунки, і азербайджано-вірменські зокрема, були напруженими вже довгий час. Багато в чому причини протистояння, яке в 1915-му році виллється в геноцид вірмен, схожі на причини єврейських гонінь в Європі. Представники християнського народу в мусульманській країні, з високим рівнем освіти і достатку, часто ставало середнім класом в Османській імперії.
Геноцид вірмен в сусідній Туреччині зачепив вірмен і на території Азербайджану, і це ще забуваючи про вірменські погроми до того.
В 1905-му році, під час революції, стається спільна різанина, де азербайджанці вирізають вірмен, а вірмени азербайджанців. Тоді гине від 3 до 10 тисяч людей. В 1915-му році це повторюється.
В 1919-му році владу над Карабахом тимчасово отримує Велика Британія. Азербайджанській громаді вдається призначити на позицію губернатора азербайджанця Хосров-Бека Султанова.
Карабаські вірмени відмовляються визнавати владу окупаційної адміністрації. Вже в липні того ж року стаються сутички між азербайджанською, курдською і вірменськими громадами, що призвело до зачистки вірменського селища Гайбалу, в якому жило 700 людей. Султанов оголошує блокаду Арцаху і ставить ультиматум, на який вірменська громада погоджується в обмін на політичну автономію.
Після виходу з території Азербайджану британських військ, при збереженні влади Султанова, він поновлює блокаду. Тоді постає новий ультиматум про повне входження до нової Азербайджанської держави, карабахці відмовляються, після чого почалися етнічні чистки.
Тоді були знищена абсолютна більшість шушанських вірмен. За різними оцінками в різанині загинуло від 500 до 30 тисяч людей.
Водночас розгорається Вірмено-Азербайджанська Війна, в якій програють обидві сторони.
Після встановлення радянської влади ситуація стабілізується. Так само як і російська імперія, ссср, в першу чергу аби заручитися симпатією Туреччини, починає схилятися в бік Азербайджану. Кордони нарізаються відповідно. Нагірний Карабах, суто вірменський регіон, столицею якого стає суто вірменський Степанакерт, стає не просто автономною областю в складі Азербайджану, а вірменським в його складі напіванклавом, поєднаний із Вірменією вузьким Лачинським коридором.
Розділяй і володарюй.
20 лютого 1988-го року на позачорговій сесії вєрховного совєта нагорно-карабахской автономной області була прийнята декларація із закликом до вєрховного совєта ссср передати НКАО до складу армянской ссср. Цьому передував збір підписів за таке рішення 1987го року. Тоді вдалося зібрати близько 80 тисяч підписів.
Яка була його реакція? Ніякої.
Закон про вихід із складу ссср, який давав таке право, в тому числі і автономіям, був укладений лишень в 1990-му році. До того моменту чіткої процедури про передачу просто не існувало.
Прецеденти про перехід певних регіонів із складу однієї рєспублікі до іншої існували. Найвідоміший приклад – звісно, перехід Криму із складу рашки в склад України. Але всі вони відбувалися, в першу чергу, за ініціативи кремля, і саме його в цьому і не було.
Вєрховний совєт заслухав чаяння нкао, аналогічну резолюцію від армянской ссср і протест азербайджанской. І все.
В 1988-му нкао спробувало проголосити себе окремою республікою в складі ссср, але все це, знову ж таки, закінчилося нічим.
Новим загостренням міжнаціонального конфлікту став власне розпад ссср. НКАО не визнали вихід азербайджану з ссср, в той час як азербайджан скасував саму автономію. Тоді, 2 вересня, була проголошена нова держава. Окрім Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії, її не визнає ніхто. Хтось не хоче псувати стосунки, а комусь просто все одно, рівно так само, як все одно було на Чечню. Це вважалося внутрішніми розбірками і нічим більшим.
Розгорілася війна, яка знову перетворилася на етнічні чистки і погроми.
Найбільш відомий приклад цього – Ходжалинська різанина. Вірменська армія тримала місто в блокаді, а потім здійснила штурм, в результаті загинуло більше 600 азербайджанців. Вірменська сторона вважає ту різанину випадковістю, в той час як Азербайджан – національною трагедією.
Тим не менш, через більшу мотивацію і організованість, Вірменія отримала перемогу. Були захоплені землі не тільки власне Арцаху, але й території, які безпосередньо входили до складу Азербайджану.
Спочатку в Бішкеку були підписані мирні статті, які поступово перейшли, як не символічно, у Мінські домовленості. На думку вірмен, в такому вигляді конфлікт мав тривати вічно. Але правда була в тому, що це «вічно» означало лише заморозку конфлікту, він залишається невирішеним політично, Нагірно-Карабаську Республіку не визнала навіть Вірменія.
І це вічно тривало до 27 вересня 2020 року. В той день Азербайджан почав наступ по всій лінії розмежування. Почалася друга Азербайджанська війна.
Впевнена у власній силі Вірменія не займалася розвитком ані армії, ані економіки, країну захлинула корумпована проросійська влада. Ключовим союзником Єревана стала росія, в той час як на боці Азербайджана стали Туреччина і решта країн НАТО. Хоча стосунки Баку і Вашингтона також не можна назвати гладкими, все-таки орієнтація на захід і підтримка Анкари, національна образа, яка породила мотивацію, змінили баланс сил в регіоні.
Послаблення ж рашки у російсько-українській війні призвело до практично повного виведення війська з території Карабаху. І її програшу.
Основним джерелом проросійської еліти у Вірменії був саме Карабах, Пашинян же, що є його конкурентом, не подобається москві, що також стало важливим фактором. Зараз вирішується доля всієї Вірменії. Якщо Пашиняну вдастся утриматися при владі, що поки що не факт, то ймовірно, ми спостерігатимемо поворот Єревана саме на захід. Нещодавно Вірменія навіть оголосила спільні навчання із США.
Але в випадку його відсторонення від влади через злість вірменського народу на поразку, із якою тепер асоціюється саме Пашинян, на Кавказі з’явиться ще одна Грузія. Тому зараз ми спостерігатимемо дуже складне розпуття.
Сприймати Карабаський конфлікт як таку собі вірменську дриндиди, на мій погляд, докорінно неправильно. В міжнародному законодавстві водночас сусідствують два конфліктуючі ідеї. Одна прагматична, про непорушність кордонів. Інша ідеалістична, про право на самовизначення. На жаль, вони протирічать одна одній
Ідеалізм – це дуже важливо. Саме ідеалізм дозволяє нам вірити в цей світ, вірити, що окрім тупого права сильного, існує щось ще. Набагато краще, коли ідеалізм збігається з прагматизм, але так буває не завжди.
У 90-тих на фоні чеченських воєн і проксі воєн росії, ніхто не хотів бачити ще одну республіку, і навіть ті, хто може зрозуміти вірмен.
Це – жахливий конфлікт, принаймні тому, що у нього немає і ніколи не було хорошего вирішення, і навіть сьогодні майбутнє колишньої Нагірно-Карабаської республіки лишається туманним.
