Репортерка: Юлія Фролова
Бачу перед собою будівлю «Арени Сіті» і повертаю праворуч, в іншому напрямку. Біля знайомої вивіски завертаю у провулок, який так легко прогледіти, якщо в це місце тебе не проведуть за руку. Хоча, якщо звернути увагу на розмальовані стіни, то чорно-білий візерунок і напис «Палітурка» помітити неважко. Як кажуть, хочеш щось сховати — поклади на видне місце. Поринаю в затінок на декілька секунд, після чого оглядаю улюблену кавʼярню, до якої ніяк не виходило завітати.
Я минаю деревʼяну літню терасу, де сидить компанія друзів. Рудоволосий бородань у кілті щось весело розповідає співчарникам, жестикулює зі справжньою пристрастю. Повітря навколо неначе застигло: разом із ненавʼязливим фльором від позичених цигарок та розмов про високе і не дуже. Хмаринка від айкосу зливається з намальованою на стіні парою від гарячого напою в чашці.
Люба «Палітурка» зустрічає досі актуальною піснею «Тренди» гурту «Діти Інженерів». Тихий драйв огортає мене вже з порогу. Роблю крок усередину закладу і відчуваю приємний спокій. Це місце особливе: кожна дрібна деталь, кожна цеглинка, кожна книжка і кожна пісня складає великий пазл, назва якому — комфорт.
З порога дивлюся в очі Степану Бандері, зображення якого надрукували на шопері і повісили на шафу з численними чайниками. Колишній ватажок ОУН має змогу зиркати на обрамлений вишитим рушником портрет Тараса Шевченка, який розташували на верхній полиці — піднесли над усіма книгами та відвідувачами. Символічно. Вдруге Великий Кобзар з’являється біля зони панування барист — позолочений невеличкий бюст мирно співіснує із кактусом Юрком та приємно джижчащою кавомашиною.
Доки чекаю на своє замовлення, розглядаю наповнення інших шаф: розфасована в різнобарвні упаковки кава, маленький пісочний годинник у деревʼяній оправі, скульптура жінки, а також фотоапарат із мʼякими сторонами, який сильно відрізняється від мого гострокутого Panasonic.
Десятки потертих коробок з настільними іграми точно стали невідʼємною частиною теплих спогадів багатьох гостей. А на вершечках меблів та підвіконнях панують рослини, деякі з їхніх горщиків оздоблені очима.
Не дарма заклад назвали «Палітуркою» — книги тут всюди. У шафах, на більшій частині полиць, під стійкою для замовлень, у відвідувачів на коричневих столах під час поїдання смаколиків. Сідаю за улюблений столик — навпроти вікна та з портретом Шевченка позаду. Сьогодні стілець біля мене займає сумка, а я сиджу на вкритим мʼякими подушками місці, що є частиною суцільного трикутного куточка.
Моя подруга привчила мене до легенької гри з передбаченнями. Правила прості — обираєш книгу, називаєш два числа — номер сторінки та рядок, відкриваєш книгу і шукаєш підказку долі.
Смакую прохолодний лимонад з лаймом і обираю дві книжки — «Жнеця» Террі Пратчетта та «Misery» Стівена Кінга.
22, 4 — «Я збираюся його бавити». Неочікувано.
149, 13 — «No questions!»
Маєте змогу перевірити мої слова на правдивість й самостійно спробувати цю забавку. А також взяти участь у буккросингу, правила якого висять одразу біля дверей закладу.
Тимчасово відкладаю приємні на дотик палітурки, аби насолодитися ще однією особливістю закладу — лампами. У головному залі їх аж три види — круглі, більш витягнуті та у формі зірок. Грає пісня Скрябіна «Танець пінгвіна», і жовтувате світло електричних променів дійсно створює сонце на стелі і стінах.
Між двома різними світилами звисає зелений ловець снів. Він ніби нагадує, що в цю атмосферу не можна не вписатися, навіть якщо ти вважаєш, що занадто відрізняєшся від інших.
До закладу забігає невеличка собачка Дюна, яка зацікавлено вивчає приміщення, винюхує невідомі запахи, проте оминає інших відвідувачів. Зазначу, що в закладі розташована залізна мисочка для води, аби тварини мали змогу втамувати спрагу. У такі спекотні дні, як сьогодні, це особливо актуально. Загалом, кожен мій візит у «Палітурку» супроводжується знайомством з новим пухнастиком. Неймовірно мило, коли працівники вітаються з ними і сприймають їх як повноцінних постійних клієнтів.
Залишаючи основну залу, поринаємо у світ панування фіолетового неонового світла біля сходів. Спуск на підвальний поверх нагадує перехід до Задзеркалля через кролячу нору. Іронічно, що над сходами саме висить дзеркало в повний зріст. Шевченка та Бандеру замінили Стус, Симоненко, Кобилянська та інші українські культурні діячі. Віддаляється приємний голос вокалістки гурту «Один в каное». Після слів: «Я так люблю котів» настає тиша.
Крутий спуск трохи незручний, тому раджу міцно триматися за деревʼяні поручні і рухатися повільно. Біля входу у другу залу звисають дві розфарбовані платівки — одна в стилі астрології, а інша прикрашена малюнком зелено-білих щупалець морського чудовиська.
Мої очі за мить переналаштовуються на мʼякіше світло, яке заповнює порожнє приміщення. Частина світильників звисає зі стелі. Вони осяюють дивани та подушки білим. Інший вид освітлення — менші лампи на стінах, що сяють жовто-помаранчевим. Вони освітлюють картини та підкреслюють важливість зображених на них подій. Однією з таких робіт є чорно-біла фотографія, на якій бабуся притуляє до себе загорнутого у куртку кота, з яким вони стоять на фоні зруйнованого росіянами будинку.
Над диваном лежить біла гітара, яка чекає на того, хто допоможе їй заспівати серенаду. Саме так, не її використовують, а вона. У цьому місці кожна річ має свій характер та історію, наперекір японським міфам, за якими предмет набуває душу лише через 100 років. На полиці у вазі символічно переплелися калина з цвітом бавовни. Поруч стоїть порожній, вже неробочий ліхтарик і поглядає на своїх сяючих колег.
Помилувавшись картиною з палаючою російською столицею, помічаю збоку цілу колекцію дисків. Серед них впадає в око напис про найкращі хіти «Ролінг Стоунз». Знизу стоять чотири різні гвенівські колонки, які так і кортить використати: розповсюдити ними хриплуватий голос Міка Джаггера та яскраве соло Ронні Вуда. На противагу великій кількості дисків, поруч з цією шафою розташувалася розмальована контурами невисоких будинків платівка, яку притулили чорним вінілом до стіни. ЇЇ існування тут — наче протест сноба, спроба привернути увагу до поступового знецінення «високого» через розповсюдження більш масового. З іншого боку, платівка сусідствує з дисками, як і різні покоління людей на нашій планеті. Закон подібності частини і цілого на прикладі «Палітурки».
Коли я залишила кавʼярню позаду, вже стемнішало. Знайомий провулок підсвічується червоним кольором, намальоване сплетіння чорно-білого візерунку вражає. «Палітурка» не хоче відпускати мене аж до виходу — на залиту ліхтарями дорогу. Кав’ярня фізично не спиняє мої кроки, проте міцно й надовго засідає в памʼяті.
