Цьогорічний альбом «Відрада» прогресивного рок-гурту «Обійми Дощу» заслужено вважається одним з найкращих українських релізів 2025 року, що отримав безліч позитивних відгуків і справедливо закріпився у списках знакових платівок. Після емоційної «Елегії» та рефлексивного «Сну», нова робота стала найсвітлішою у дискографії гурту — вона сповнена тепла, ностальгії та непохитної надії.
У цьому відвертому інтерв’ю наш редактор Іван Лисько поговорив із вокалістом та лідером гурту Володимиром Агафонкіним. Це розмова не лише про закулісні деталі: труднощі просування, студійну роботу та знайомство з легендарним саунд-продюсером Брюсом Сурдом.
Це справді щира рефлексія і найвідвертіша розмова на моєму досвіді, про те, як людина знайшла радість біля сім’ї, як батьківство та вплив останніх років змінили світогляд музиканта, чому творчість має бути вразливою, і як знайти свою особисту опору серед хаосу.
Гурт розпочався як проєкт Володимира Агафонкіна. Чи залишаєшся ти головним рушієм, чи зараз усе більше елементів створюється в колективній творчій атмосфері?
Володимир: Усе ще головний, але поступово все більше елементів нашої музики створюється колективно. Я перфекціоніст і схильний контролювати абсолютно всі аспекти того, що роблю, але вчуся відпускати контроль і більше довіряти чуттю та смаку інших учасників гурту.
Коли хтось приносить нову ідею, як відбувається робота: це більше спільний джем, чи ви опрацьовуєте заздалегідь підготовлений матеріал? Як відбувається обговорення і внесення правок?
Володимир: Ми іноді джемимо для задоволення, але з цього рідко народжуються пісні. Зазвичай це підготовлена вдома основа, яку ми розбираємо та обігруємо на репетиціях. Але, звісно, багато чудових ідей з'являється під час імпровізацій. Ми їх фіксуємо, і так аранжування збагачуються новими деталями.
Як ви ухвалюєте фінальне рішення щодо того, яка пісня увійде до альбому, а яка ні?
Володимир: Колективно затверджуємо, коли назбирається достатньо шматочків пісень та ідей, щоб формувати концепцію альбому. Нею в нас зазвичай займається Микола — у нього з концептуальними штуками природний талант, і ми йому в цьому дуже довіряємо.
А як вирішуються творчі суперечки? Були випадки, коли якась ідея розривала гурт, приводила до сварок і конфліктів?
Володимир: Ні. У нас узагалі сформувалася максимально неконфліктна компанія, з надзвичайно позитивною атмосферою, де всі одне одного слухають, поважають і підтримують — дуже пощастило одне з одним. Навіть не можу згадати жодної справжньої сварки. Суперечки вирішуємо або простою більшістю, коли питання не принципове, або правом вето — якщо хоча б хтось один категорично проти, відмовляємося всі.
Ви поєднуєте прогресив, построк, неофолк, навіть дум-метал. Чи відчуваєте ви, що «Обійми Дощу» вже повністю сформували своє унікальне звучання і в Україні немає схожих на вас колективів?
Володимир: Те, як звучить наша музика, — це всього лиш відображення того, що ми любимо. Смаки учасників гурту формувалися десятиліттями, але продовжують змінюватися, хоч найбільший вплив і мають артисти, яких ми полюбили ще підлітками. І те, що ми слухаємо, так чи інакше знаходить відображення в нових піснях. Наприклад, я останніми роками захоплююся джазом і мат-роком, і це чутно на новому альбомі.
Відповідність канонам якихось жанрів у нас якщо і з'являється, то ненавмисно, і приємно, що в результаті вийшло досягти певної самобутності. З одного боку, через це складно таку музику просувати й розширювати аудиторію, а з іншого — процесом такої творчості ми по-справжньому насолоджуємося.
Ваші альбоми готуються роками. Який етап є найтривалішим: написання музики, запис, аранжування чи зведення?
Володимир: Написання музики й аранжувань — це в нас єдиний процес, який складно розділити, але він однозначно займає найбільше часу. І роками це триває не тому, що справді забирає так багато часу фізично, а тому, що «Обійми Дощу» — це в нас не основна діяльність. І в проміжках між роботою (зараз у мене їх навіть дві), дітьми, різними сімейними справами й життєвою рутиною просто не залишається часу, фізичних і ментальних сил на творчість, і гітара стоїть у чохлі без діла іноді місяцями. Схожа ситуація і в решти гурту. Особливо важко приділяти цьому достатньо часу останніми роками, під час повномасштабної війни.
«Елегія» — смуток, «Сон» — рефлексія, «Відрада» — світло. Це етапи вашого життя чи усвідомлений творчий шлях?
Володимир: Думаю, скоріше етапи життя, дорослішання. Більшість пісень «Елегії» писалися у віці 16-20 років — це юнацький максималізм, пафос, перший розрив стосунків, нерозділене кохання, гострі переживання, багато негативних сильних емоцій, які треба було виплеснути. Більшість пісень зі «Сну» — 25-30 років, становлення в суспільстві, дорослішання, переосмислення пріоритетів. Зараз мені 38, і «Відрада» — це сімейне життя, любов до природи, певна зрілість із набутим життєвим досвідом.
Під час роботи над «Відрадою» ви явно шукали нову звукову палітру і вдосконалювали підняту планку. Що для вас було головним орієнтиром у цьому пошуку?
Володимир: Хотілося, щоб це звучало перш за все надзвичайно красиво. І більш прозорого та теплого звуку, який не «грузить», а навпаки підтримує. Пісні, які опинилися на альбомі, цьому теж сприяли — вони набагато світліші, ніж на минулих релізах.
Як ви приймаєте рішення: залишати пісню мінімалістичною чи розгортати її у складні аранжування? Можете навести приклад із «Відради»?
Володимир: Чесно кажучи, мінімалізм нам зовсім не вдається — мене заносить із постійним бажанням щось додавати, нашаровувати, збагачувати; фантазія постійно малює нові мелодії та елементи. Дуже добре, що інші учасники гурту мене приземляють і дають знати, коли варто зупинитися. Особливо Микола, басист, співзасновник гурту та співавтор частини пісень, — без його твердого «це вже зайве» багато з наших пісень остаточно перетворилися б на кашу. Мені варто повчитися мінімалізму на наступних релізах.
Маленький приклад, який спадає на думку з альбому, — у пісні «Відрада» хотілося, щоб після третього приспіву звучали одразу два гітарні соло в повну силу одночасно, переплітаючись. Ми це спробували, але воно не спрацювало так, як уявлялося в моїй голові. Від ідеї відмовилися, але зрештою ту другу партію соло ми залишили, переклавши її на синт, що звучить ледь помітно на фоні. І навіть Брюса довелося окремо просити її вплести — він при першому зведенні подумав, що це якась випадкова зайва партія і просто її не використав.
Дуже цікаво! А що тоді було найважчим у досягненні того звучання, яке ви шукали для нового альбому?
Володимир: Така музика надзвичайно складна у зведенні. Поєднати щільні струнні, акустичні перебори й фортепіано з електрогітарами та барабанами так, щоб це звучало живо, цілісно і не перетворювалося на кашу, — задача із зірочкою. Довелося йти на компроміси: у якихось моментах важкі секції звучать не так потужно, як хотілося б, в інших складні та красиві партії акустичних інструментів губляться далеко на фоні. Загалом Брюс чудово впорався, але ми пройшли через багатенько ревізій. Сподіваюся, він не сильно від нас втомився.
Яка історія стоїть за співпрацею з Брюсом Сурдом? Як відбувся цей контакт і що саме він дав альбому?
Володимир: Поштовх до цього відбувся завдяки Денису Ямбору, одному з найбільш досвідчених звукорежисерів України. Коли ми записували струнний квартет до альбому «Сон» на його студії «Звукоцех», він, послухавши наші пісні, сказав, що цей матеріал нам буде дуже складно зводити й варто спробувати пошукати звукорежисера з досвідом таких робіт за кордоном. І нам пощастило знайти Брюса, який тоді якраз розмістив онлайн-оголошення про пошук нових проєктів. Він не тільки десятки років займається міксами, але й сам пише схожу музику і дуже глибоко її розуміє, тому тут був ідеальний метч. Написали на електронну пошту, поділилися першим альбомом і демками нового. Він відгукнувся, і далі співпраця пішла як по маслу.
Тоді мені також цікаво як ви познайомилися з Олексієм, гітаристом?
Володимир: Льоша в нас давно був на слуху як віртуозний гітарист, що ще й любить ті ж самі гурти, що й ми (Opeth, Porcupine Tree і т.д.). Окрім цього, його особисто знав наш ударник Ярик — вони обидва викладають в Рок-школі. Тож коли постало питання пошуку нового гітариста, йому ми написали першому, і одразу в яблучко.
Він однозначно дав нове дихання гітарному звучанню, вдосконаливши багато партій і додавши свій неповторний стиль — нам з ним дуже пощастило. До речі, в нього 21 листопада вийшов дуже крутий концептуальний прог-альбом, ще й двома мовами (українською й англійською) — рекомендую.
Тексти «Обійми Дощу» завжди образні й багатошарові. Як ви відчуваєте баланс між поезією й прямим висловлюванням?
Володимир: Нас критикують за прямолінійність, поверхневість і навіть наївність, але я завжди тяжів саме до таких текстів — зрозумілих, доступних, співзвучних думкам у голові. Ніколи не любив високопарних метафор і поетичної претензійності. Це може звучати красиво, але при цьому часто втрачається щирість, і це мені не близько.
При цьому ваші тексти особисті, такі, що торкнулися багатьох ваших слухачів, які побачили в них частково себе. Як ви будуєте цей баланс?
Володимир: У мене, мабуть, доволі нудне життя, у хорошому сенсі — в ньому немає якихось гострих потаємних переживань чи страшних драм, тому і пишеться про буденні повсякденні речі, знайомі кожному. А ще мене підкупає вразливість в інших артистах, тому хочеться залишатися вразливим у власній творчості. У Миколи підхід зовсім інший, тому пісні з його текстами (наприклад, «Дорогою вічності» або «Остання мить») так сильно відрізняються і за змістом, і стилістично.
Прекрасно розумію тебе. Скажи, будь ласка, чи є у вас пісня, текст якої для вас особисто найважчий, але водночас найцінніший?
Володимир: Мабуть, це «Після війни» — зараз цей текст може звучати занадто наївно, але народилася пісня в березні 2022-го. Я тоді вивіз дружину з дітьми спочатку на захід, а потім провів за кордон; частина рідних залишалася під окупацією в Київській області (під Макаровом), а я не знав, наскільки скоро побачу сім'ю і рідний дім. Це чиста емоція, що закарбовує той момент у часі — з величезним сумом і одночасно світлою мрією на майбутнє. Кожне прослуховування навіть зараз пробуджує спогади та розчулює.
Якраз таки «Відраді» відчувається більше світла й надії. Що стало внутрішнім поштовхом для такої зміни?
Володимир: З одного боку, це певним чином відображає моє життя, в якому переважають сім'я, діти, домашній затишок — у ньому багато світла і надії, і пісні народжуються відповідні. З іншого боку, у темні часи хотілося випустити саме такий альбом, що зігріє і підтримає, і ми свідомо працювали над тим, щоб його наповнили такі пісні.
Як повномасштабна війна вплинула на ваше повсякденне життя та творчий процес?
Володимир: Чесно кажучи, погано працює пам'ять — я вже не дуже добре пам'ятаю, як було «до», щоб проаналізувати. Мабуть, як і в більшості: відчуття постійної емоційної й ментальної виснаженості, не виходить концентруватися і працювати над складними речами, як раніше, тривожність, залипання в постійному думскролінгу, неможливо нічого довгостроково планувати, тому життя ніби підвішене. Творчості це все теж стосується, на жаль, тому взагалі диво, що ми цей альбом доробили й випустили.
Ми вже згадали про війну, і, мабуть, найважче доводиться дітям. Але вони також демонструють неймовірну силу й адаптивність. Що ви можете розповісти про це з огляду на власний батьківський досвід?
Володимир: Дуже ними пишаюся і надихаюся теж. Дівчата, звичайно, не дуже пам’ятають, як було «до», але вражає, наскільки сильно вони вміють радіти життю, захоплюватися новими заняттями, вчитися, творити, не по роках розумітися на складних темах — і це все при постійних повітряних тривогах, прокиданнях уночі для бігу в коридор, вибухах за вікнами… Ми як батьки теж стараємося, щоб попри все в них було повне, яскраве, натхненне і щасливе життя. А коли вони щасливі — ми теж.
У тебе прекрасні донечки, ще й такі талановиті художниці. Ти щасливий бути татом? Як батьківство змінило тебе і твої погляди на світ?
Володимир: Дуже щасливий. Це, звичайно, складно — вистачає стресу, тривоги, тиску відповідальності. Але життя безцінно наповнюється новими, важливими сенсами, і ти зростаєш разом із дітьми настільки сильно, що не передати словами. Починаєш цінувати життя, своє місце в ньому і людей поруч набагато сильніше. Також діти — чудова можливість віднайти в собі забуті з дитинства відчуття: допитливість, відкритість новому, безумовне щастя в буденних моментах. Про це і є наша пісня «Діти».
Хтось із вас ще є батьками?
Володимир: У Миколи, співзасновника гурту, теж двоє дітей — син і донька, їм трохи менше, ніж моїм. В інших все ще попереду.
Аж бачу як твої очі наповнюються радістю, коли ти говориш про сім’ю. Яка твоя маленька мрія, яка ще не здійснилась (не про музику)?
Володимир: Є велика особиста мрія — власний приватний будинок за містом з великим садом і невеличкою домашньою студією. Працюємо над цим, впевнений, що за роки три збудеться. А з мрій поменше — дуже хочеться поїхати колись в велику подорож Європою з сім’єю на машині. Обожнюю подорожі, і люблю кермувати за містом. До повномасштабного вторгнення ми багато подорожували — зараз такі речі відкладаються на невизначений термін, але обов’язково до цього повернемось.
Місце, куди ти повертаєшся подумки, коли стає важко і є сім’я?
Володимир: Так, завжди повертаюся до своєї сім’ї — дружини, доньок, і до нашого дому. Це моя опора.
Який найтепліший спогад із дитинства тобі хочеться розповісти?
Володимир: Чомусь згадуються якісь дуже прості, буденні моменти: як стрибаю по осінньому листю, лечу на санках із гірки по свіжому снігу, колупаю десь землю палицею, залізаю під верхівку каштана біля дому, купаюся до дрижаків у морі чи граюся в м’яча з найкращим другом. Хочеться такі моменти цінувати і в дорослому житті.
Який мінімальний щоденний ритуал дає тобі необхідну паузу для переосмислення, щоб залишатися в ресурсі?
Володимир: Мене дуже тягне щодня ходити пішки за будь-якої нагоди. Слухати аудіокниги, музику або просто шум природи. Хоча б раз на тиждень, коли з’являється кілька вільних годин, влаштовую прогулянку подовше — зазвичай до улюбленої кав’ярні в сусідньому селі з хорошою фільтр-кавою, до якої йти 45 хвилин красивою лісовою стежкою, і назад стільки ж.
Які у вас є улюблені домашні ритуали, пов'язані з відпочинком, наприклад, сімейні перегляди кіно чи ранкова кава?
Володимир: Останні 12 років я працюю віддалено, з дому, тут проходить більшість мого життя, і одна з переваг цього — можливість снідати, обідати і вечеряти вдома з дружиною. Ми з нею кіномани, дуже любимо дивитися серіали і робимо це за їжею. Знаю, що психологи і нутриціологи називають це жахливою звичкою, але ми не хочемо від неї відмовлятися. Зараз ще дівчата підросли достатньо, щоб дивитися з нами із захопленням багато з того, що ми любимо самі, коли вони теж удома. Передивилися з ними все зі всесвіту «Зоряних Війн» (з останнього — Andor), додивляємося Scrubs, а ще ніколи не пропустимо черговий випуск улюбленого українського «МастерШефу».
Чим любиш займатися поза музикою? Розкажи про свої хобі.
Володимир: З головного захоплення свого дитинства — програмування — я побудував надзвичайно успішну кар’єру з широким міжнародним визнанням, але часто люблю програмувати навіть поза роботою, просто тому, що це дуже цікаво і відчувається як творчість не менше, ніж музика (якщо знаходити собі правильні проєкти).
Поза роботою і музикою, одне з найбільших захоплень — домашній хліб і випічка на заквасці. Почав цим займатися під час пандемії і настільки захопило, що, мені здається, зараз печу не гірше, ніж деякі крафтові французькі пекарні. Крім цього, люблю спорт — регулярно займаюся силовими вправами, бігом, плаванням. Це допомагає зберігати і високу якість життя з віком, і ясність у голові.
Що ти зрозумів для себе за ці останні роки? Як сильно змінилося твоє сприйняття багатьох речей?
Володимир: Набагато менше тепер переймаюся матеріальними речами, кар’єрою, статусом, тим, як мене сприймають інші. Набагато більше ціную рідних людей поруч, спокій, своє здоров’я, час наодинці з природою, прості радощі життя — смачну їжу, глибокий сон, хорошу книжку, приємну розмову, вдале тренування.
Хто або що сьогодні надихає найбільше (не лише музично, може бути кіно, література, подорожі)?
Володимир: В епоху постійного інформаційного шуму, мене найбільше надихає тиша. Побути наодинці зі своїми думками на довгій прогулянці в лісі чи посидіти тихим вечором із гітарою та подалі від ґаджетів. У творчості найважливіше вміти відкидати зовнішній шум і прислухатися до себе.
Чи є молоді гурти, яких ти особисто слухаєш й підтримуєш?
Володимир: Мені дуже подобається молода українська сцена — стільки надзвичайних талантів! У часи молодості нашого гурту такого різноманіття і багатства не було й близько. З прикладів молодих гуртів, які частенько сам слухаю із задоволенням, хочеться відзначити Re-read, «світанок блакитний», Leleka і Paporot. Дуже близька музика Артистки Чуприненко, кожен її концерт для мене — велика подія, були з сім’єю не раз.
Ще сильно захоплююся молодою українською джазовою сценою — як на мене, це якийсь окремий дивовижний феномен, що стрімко набирає обертів як усередині країни, так і за кордоном. Такі імена, як Євгеній Дубовик, Hyphen Dash, Марія Луї, Євген Пугачов, Олександр Селезньов, Андрій Показ, Вікторія Лелека, Мар’ян Карпінський, — це неймовірно талановита музика світового рівня.
Наостанок ще трохи попитаю тебе про музику. Просування вимагає постійних компромісів. Як ви вирішуєте для себе питання: чи потрібно підлаштовувати вашу творчість під вимоги сучасного маркетингу?
Володимир: Нам ніколи підлаштовувати творчість не доводилось, але ми не заробляємо нею на життя (у такому разі були б зовсім інші рівняння). На новому альбомі пісні набагато доступніші, ніж на попередніх, але так вийшло ненавмисно.
Але саме в просуванні, звичайно, доводиться йти на компроміси. Ми люди, далекі від ТікТоку, Інстаграму, швидкого відеоконтенту, сторіс, селфі-теревень, оцього всього, але маємо все це опановувати, щоб знайти нових слухачів, хоч поки не дуже вдається — такі зараз правила індустрії.
Через концерти, соціальні мережі, колаборації. Що для вас найбільш органічне й ефективне?
Володимир: Колаборації (фіти) дуже хочеться спробувати — думаю, ще почуєте від нас дещо несподіване наступного року. Виступаємо ми занадто нечасто для того, щоб це давало ефект у плані росту аудиторії. Залишаються соцмережі, хоч із цим нам теж важко. Але ми вчимося. Сподіваюся, наступного року, коли відновимо трохи сили, буде більше і концертів, і активності.
Що було найскладніше під час просування останнього альбому?
Володимир: Величезний об’єм рутинної, малопомітної технічної роботи: планування, сотні індивідуальних листів і повідомлень музичним оглядачам та експертам, анонси на тематичних форумах, підготовка пресрелізів, написання текстів для соцмереж, редагування фото, відео, монтаж кліпів, налаштування реклами, підготовка метаданих для дистрибуції, пітчинг на стрімінги, переклад описів і текстів пісень англійською тощо. Ми майже все це робимо самі.
Отже, коли альбом виходить у світ, що ви відчуваєте: хвилювання, тривогу, гордість, страх?
Володимир: Усе разом — гордість і тривога, ейфорія і страх, дуже суперечливі відчуття. Коли випускаєш щось, у що вклав стільки сил, часу і любові, найбільший страх — побачити у відповідь байдужість. Також великий тиск через FOMO — страх того, що щось упустив, недопрацював, невчасно зробив, почуття провини за згаяний потенціал. Доводиться вчитися це відпускати, приймати свій шлях зі всіма невдачами і помилками, і намагатися йти далі.
Чого ви навчилися про аудиторію, комунікацію, промо після цього альбому?
Володимир: Що ми ще катастрофічно мало про це знаємо, і треба безперестанку вчитися і вчитися. Що надважливий нетворкінг і живе спілкування: знайомитися зі слухачами, іншими музикантами, людьми з індустрії, навколокультурними спільнотами, частіше вибиратися на зустрічі, підтримувати стосунки, допомагати іншим — це особливо важливо в наш час вічного онлайну і штучного контенту. Що творчість потребує щоденної рутинної праці, щоб її донести до інших, — недостатньо просто випускати хорошу музику і сподіватися, що вона сама знайде свого слухача.
Чи були несподівані реакції, які тебе зворушили або здивували?
Володимир: Коли військовий із фронту пише: «Ваша музика рятує мій дах», це безцінно. Зворушили великі і вдумливі огляди — від британця Роба Фішера, який заглибився в переклади текстів і дуже тонко вхопив суть альбому; від Vanbios, що зробив перший у житті гурту детальний відеоогляд, надзвичайно проникливий і приємний; від тебе на The Rock Spectrum з такою глибокою вразливістю і поринанням у дитячі спогади.
Дуже підтримали теплі відгуки і підтримка колег-музикантів — Zwyntar, Stoned Jesus, Тимчика й багатьох інших. Узагалі зворушує, коли комусь просто не байдуже.
В українців зараз дуже складне життя — стільки болю, стресу, клопотів, тривог, і якщо в цьому вирі емоцій, подій та інформації людина знаходить час, щоб вдумливо послухати наш новий альбом і ще й написати про нього добре слово — це багато чого варте.
Яку б ти міг дати пораду собі — музикантам із 20-річним досвідом, що пройшли всі ці труднощі? І яку пораду ти б дав 20-річним музикантам, які тільки починають свій шлях?
Володимир: Собі — не опускати руки, планувати регулярний час на творчість і дотримуватися плану, не чекаючи на натхнення (воно завжди приходить у процесі), відпустити трохи свій перфекціонізм та его, пробувати нові підходи.
Молодим музикантам — шукати однодумців, берегти і відносини з тими, кого знайшли, тримати дистанцію з токсичними людьми, і отримувати максимальний кайф від творчого процесу, тому що цифри й успіх мінливі, а позитивний творчий досвід із вами назавжди.
