На уроці хімії, замість того, щоб слухати вчителя, Сільвестер від нудьги почав писати вірш. І на нього чомусь звернула увагу дівчина Кенді, яка сиділа на ряду правіше, за третьою партою. Їй також було нудно. Вона подумала: "що він пише там, цікаво? Нічого ж не диктують...", а потім подивилася на його волосся і подумала: "а гарний у нього колір волосся... А якби мені пофарбуватися?.. Хмм.." Її погляд знову піднявся на Сільвестера. "Цікаво, а він завжди такий... Нахмурений? От би поспілкуватися, може. Але він на перервах час від часу кудись дівається, хм. Куди... Це тільки у нього самого можна спитати." В цілому, вона трохи побоювалася його. Він ніколи не усміхався, сидів сам, виглядав похмуро.
Після уроків Коулет зібрала речі та зібралася йти, а Сільвестер не поспішав, він сидів за партою і розгортав зошит. Планував виконати домашнє завдання.
— Ти залишаєшся після уроків? — Запитала його подруга.
— Так.
— А мене підвезуть. Давай, до завтра.
— Бувай, — відповів він. Вдома у нього були гості мами. Йому хотілося, поки можна, побути ще тут.
Кенді тим часом збиралася додому разом з Едуардом:
— ...І чим тоді ти став займатися? — Можна було почути їх розмову. Сільв не хотів підслуховувати, але все ж чув уривками.
— Допомагав матері. Потім сестрі... Вона вірус якийсь на комп'ютер завантажила. То я там півдня розбирався... За те вона потім пограла нарешті в "Рослини проти зомбі".
— Прикольна гра!
— Ага... а вірус теж прикольний з нею був у комплекті. Хахах... Жартую.
— Хахаха!
— Так, ну я зараз до сестри збігаю. Зачекай.
Він пішов. Поки Кенді чекала, задивилась на Сільвестера. Він на той момент був у ступорі від незрозумілого завдання. "Щось не виходить?" — Подумала Кенді. Зітхнувши, Сільвестер обперся на спинку стула.. Кенді вирішила підійти до нього ближче і заговорити з ним. Він зітхнув, трохи занервував, коли помітив її.
— А ти не збираєшся додому?
— Поки ні... — Він не надто був налаштований на розмову.
— А що робиш?
— Розібратися намагаюся.. з домашнім завданням. — Він зрозумів, що нічого не кумекає у третьому завданні, і знов зітхнув.
— Географія?
— Ага.. Складна фігня..
— Зрозумііло. – Кенді виглянула у вікно. І побачила на вулиці одного друга, відчинила вікно і крикнула: — Геей! Сем! Сеем!! Я тут!!! Привіт!!! — І помахала. Сільвестера все це доволі дратувало, бо відволікало... — З нами додому підеш?!!
— З ким?!! — Крикнув Сем.
— А можна не... — Хотів сказати Сільвестер.
— Зі мною та Едуардом!!!
— Так!!!
— Можна не відволікати!? — Підвищив голос Сільвестер. Кенді трохи злякалася.
— Ав.. вибач!
— Дякую за розуміння, — сухо відповів він. А самому соромно стало, бо зрозумів, що перегнув палку.
Через пару хвилин прийшов Едуард зі своєю молодшою сестрою, і вони з Кенді почали одягати курточки.
— Кенді, привіт, — привіталася дванадцятирічна малеча.
— Привііт.
— Едуард, у нас хлопці в класі знов, до речі, дражняться!
— Удома розкажеш. Добре?
— Добре.
— Я розберуся.
Одного разу Сільвестер побачив Кенді з Хайдом, — типом, який, по чуткам, був конфліктною людиною. Він не був впевнений, чи це правда, бо сам з Хайдом не перетинався. Він вслухався у те про що Кенді з ним говорила, і нічого дивного наче не почув. Але Сільв вирішив, що в цю справу йому краще не лізти, у будь-якому разі.
Проте пізніше в класі він почув як радісно Кенді розповідає про Хайда, і в кінці дізнався, що він навіть запросив її до себе і вона погодилася прийти сьогодні ж. Він думав про це: "вона справді погодилася?..", та все ще не думав, що йому варто втручатися, тому що раптом Кенді не послухає? Не повірить? Та він випадково підслухав, що квартира його не так далеко від школи і Кенді піде туди. "Невже Кенді настільки легко.. Довіряє? Вона ж знайома з ним тільки пару днів..!" — все думав він. Він вирішив: потрібно після уроків йти за Кенді. Неважливо було чи вона захоче його вислухати. Вона буде. І нехай сама прийме рішення чи варто йти..
Після школи Сільвестер пішов за Кенді. Він не знав як їй все сказати, з чого почати, але... Коли вона була вже біля під'їзду — наздогнав і все ж почав розмову:
— Ем, з-зачекай!
— М? — Кенді повернулася до нього. — Ой, я тебе і не помітила! Сільвестер, так?
— Слухай.. Ну, як сказати... Тут така справа.. я хотів сказати, у Хайда, наскільки мені відомо, характер... Не дуже хороший.
— А що з ним?
— Не помічала нічого.. дивного?
— Ні.
— Ну він.. дуже конфліктна людина. Я б не йшов до нього.
— Добре. Я про це й не знала.
Сільвестер тихо задумався про те, чому він без вагань вирішив до кінця слідувати за дівчиною, а не забути про це все... Очевидно, що він побоявся за неї.
— Хм, що йому тепер сказати, щоб і не образився...
— І ще.. наївна ти, — сказав він несміливо, — ви знайомі, наче.. не так давно, а ти вже до нього йти схотіла.. що якби і.. сталося щось страшне?
— Гаа?!
— Ем... с-сама подумай... Ну раптом. Д-добре, я піду..
— І я. Слухай, Сільвестере.. дякую!
— За що?
— Що розповів! А то я б і не дізналася...
— Ага.
— А ти з Хайдом сам не спілкувався?
— Ні.
— А з ким спілкуєшся?
— Та, тільки з Коулет..
— І все?
— Ага. Я так звик..
— А ми можемо вважатися друзями?
— Та ми ж ледь знайомі.
— І всеодно ми друзі.
— Добре..
Вони разом йшли дорогою. Сільвестер дістав телефон і втупився в екран, насправді намагаючись уникнути зорового контакту. Він не вміє довго підтримувати його.
— Так... — Він прибрав телефон та подивився на Кенді, — Ем.. Тобі теж у той бік?
— Так. Тому поки йдемо разом! Чим займатися будеш, коли прийдеш додому?
— Та... — Він трохи розгубився, бо не звик, що запитують про таке, —відпочину з музикою..
— А що слухаєш?
— Це допит?
— Хе-хе, ну, ти не проти?
— ..Ну.. у мене є альбом зі спокійною музикою. Його і слухаю...
— А що ще слухаєш?
— Ну, р-рок... іноді.
— А я... Поп, поп реп, ще поп електро і просто веселі пісні!
— Попса, так... чув.
— І вокалоїдів люблю! Ще звучання піаніно! А тии?
— Фортепіано, наприклад... — Сільвестер чомусь згадав як зацікавився колись давненько фортепіано у школі, і вчителька йому показала як грати одну просту мелодію. — Не розумію, чого ти хочеш? Я звичайний... — Він глянув у її бік. — ...Або ж дивний. Вважай як хочеш..
— Да ти звичайний. Я знаю тебе не довго, але...
— Ай, та не треба вигадувати...
— Хм. Тебе не приймали інші?
— Мені і не потрібно це.. Сам по собі, да і все. — Він хотів закінчити цю розмову.
— Ладно... — вона думала на що б змінити тему. — Хм. Я ось браслети роблю, ті що ношу — моя робота! Думаю ти бачив! А чим ти займаєшся, окрім навчання?
— Та.. нічим..
— Ходиш гуляти?
— ..Не так часто. Ютуб дивлюся, коли є час..
— Зрозуміло. А ти далеко живеш?
— ...Ну, йти ще хвилин 10..
— Яясненько. Насправді, мені на ту сторону треба. — Вона вказала пальцем туди.
— А..
— Добре, я піду тоді, рада була поговорити! Буваай! До завтра!
— Завтра субота.
— Ой, да... До понеділка! Хи-хи!
— Давай.. пока.
Після тієї розмови Сільвестер думав, що вона розмовляла з ним лише через нудьгу, але це було не так, він дійсно був цікавим їй.
Після вихідних Сільвестер сидів на стільці у актовому залі, поки всі інші були на уроці. Він розпаковував слойку з м'ясом і дивився у вікно. Було начхати чи дізнається хтось, що він тут. "Ну і безвідповідальність", — сказали б вчителі, якби побачили. Але йому потрібно було хоча б деякий час побути самому. Заодно він міг поїсти те, що дала йому Коулет, адже він їв тільки бутерброди зранку, більше нічого. Уже зголоднів. Зазвичай мати давала гроші, щоб він щось купив собі, та вона день тому його насварила за якусь дурню і "наказала" — перестала давати гроші. А їсти то що? "Дякую, бляха, мам", — так Сільвер думав, поки надкушував слойку з м'ясом. Це відношення було таким... несправедливим. Йому здавалося, що він же не винен ні в чому. І він закрив обличчя рукою. "Просто не можу вже", — думав він. В якийсь момент в залі відчинилися двері, і зайшла його одноклассниця, Кенді. Він настільки був занурений у свої думки, що дійсно не помітив. Помітив лише коли вона підійшла ближче.
— Сіль...
— Га?! — Він озирнувся. — Що ти тут робиш?!
— Вибач, але що ТИ тут робиш?
— Н-не бачиш, чи як? — Пробурмотів він. Він тривожився через думку, що й інші дізнаються де він був на уроці. — П-прогулюю.
— Так і думала, що ти тут! Пішли на хімію. Давай, учитель знає, що ти в школі!
— Ганьба мені...
— Але він не в курсі чому ти не прийшов. Так що скажи, що погано себе почував.
— Для чого тобі когось типу мене прикривати.. я ж прогульник.
— Сільвестере... — Вона зітхнула і трохи стиснула губи. — У тебе, думаю, є причини бути тут. Ось чому "прикриваю"! То що, підеш?
— Чому ти так вважаєш?
— ..Відчуваю. Думаю, ти не в тому положенні, щоб задавати запитання! Але якщо причини не буде наступного разу — тоді вже розповім, і буде на твоїй совісті. — Її голос не звучав грубо чи сурово. Просто спокійно. — Ідемо?
— Так..
Коли вони увійшли до класу — урок уже тривав. І Кенді підтвердила, що у Сільвестера були особисті причини пропускати його. На диво, зайвих запитань не було.
Після уроку Кенді запитала хлопця:
— Агов, Сільвестере.. Просто цікаво.. щось сталося, що ти був там, а не на уроці?
— Так..
— Стало тяжко?
— Ну, це особисте...
— Гаразд!
Сільв так і не розумів чому вона всьому що він каже вірить. Інші б на її місці просто поскаржилися на нього.
— Едуарда зі мною сьогодні немає, томуу... Можна підсяду? — Запитала зненацька вона.
— Так, — відповів він, хоча у думках було: "Що? Що ти хочеш?.."
Вона повісила рюкзак під партою і сіла.
— Як справи? ^^
— Та.. як звичайно. Н-нормально.
— А ти готувався до уроку?
— Так.. — Він говорив невпевнено, бо відчував напругу. І не знав куди діти погляд... Він просто втупився зошит і понадіявся, що дівчині скоро розмова набридне. Хоча підсвідомо він хотів, щоб з ним поговорили, і запитав: — а ти?..
— Нуу, як сказати... А ти прям параграф 33 читав?
— Так.
— Весь?
— ..А щось не так?
— Ні, ну весь? І все зрозумів?
— Так...
— То круто! А я заснула над підручником...
— ..Що, буквально?
— Завжди так! — Пожалілася Кенді. — Я старалася не заснути в цей раз!..
— То перечитай.
— Щоб знов заснути від нудьги?
— А якщо запитають..?
— Можуть. А я нііічого не пам'ятаю! — Вона дістала підручник з географії. — Але треба вчити...
Сільвер не думав, що вона так погано готується, хоч його це не дивувало.
Кенді читала параграф 33, але відволіклася, і заглянула в зошит хлопця.
— Ой, у тебе почерк такий...
— Я-який? — Сільвер поспішив сховати зошит.
— Гарний. Такий... каліграфічний. Вірші писати можна!
— Ага, намагався...
— О! Можливо покажеш?
— Ем.. Не проси такого..
— Добренько. А у мене ось, — Кенді розгорнула йому свій зошит. На обкладинці його були цуценята долматинця. Сільв глянув і не знав що сказати. Відразу виднішалася різниця між їх записами: у Кенді вони були трохи неакуратними, літери були великими, в порівнянні з Сільвером, і постійно скакали то вверх, то вниз. Все важливе було виділено рожевим, блакитним та жовтим маркерами. — Якось отак, — вона перегорнула сторінку. — Просто поспішаю, коли диктують. А отут трохи акуратніше! Я б теж хотіла каліграфічним почерком писати.
— Да він.. наче ітак хороший..
Через деякий час...
— О слухай, Сільвестере... — Знову захотіла поговорити Кенді.
— Так? М-можна просто Сільвер? Мені так зручніше.
— А, так! Добре! Я хотіла сказати: ми з Хайдом більше не спілкуємося. Про всяк випадок.
— А.. ясно...
Вони займалися своїми справами. Та раптом Кенді знову до нього звернулася:
— Сільвере!
— М?
— А ти взагалі чим займаєшся?
— Взагалі?.. Ну.. Правда, нічим таким цікавим..
— Ну чим?
— ..Іноді в ігри граю.. Ну а в основному навчанням зайнятий.. — Він взяв до рук підручник з хімії та розгорнув його. — М-мені параграф треба перечитати.. — "хай ліпше думає, що я весь такий зосереджений.. ну не можу я до неї звикнути. Так.. Ця хімія... Ніфіга вже не розумію.."
І раптом...
— Пс. — До Сільвера за спиною підійшла його подруга, Коулет.
— Закурить не знайдеться?
Він обернувся.
— Жартую. Не хочеш у двір сходить?
— Давай.
Вони вийшли у двір.
— Що, Кенді біля тебе тепер? — Запитала Коулет.
— Ага. Вона норм, але.. задає стільки запитань... трохи напружує...
Вони трохи помовчали.
— А чого це вона до тебе підійти вирішила? Раніше не говорила до тебе.
— Навіть і не знаю.
— То ти виходить цікавий їй.
— Можливо...
Коулет кілька секунд думала, тоді глянула на нього.
— Чуєш, а стосунків ти не хочеш?
— Що? — Сільвер здивувався.
— Гуляти, зустрічатися, та й таке...
— Чому ти раптом про це?
— Та оце думаю, може Кенді...
— Та ні... Ну ти що? Це не про мене.
— Ну окей.
Наступного дня у школі...
— Сільвере! — Почув хлопець голос за спиною. Це була Кенді. — Привіт! ^^ — Вона сяяла зі своєю усмішкою. Та Сільв не мав думок, що вона рада бачити його: вона віталася так з усіма. Завжди усміхалася, була привітною.
— Привіт.
— Я підсяду?
— Знов? Якщо хочеш..
Вона збиралася повісити рюкзак поруч з ним, та потім, коли побачила Едуарда — побігла привітатися з ним. І сіла за парту з ним. А тоді дзвінок, урок... Вона розмовляла з ним навіть на уроці, настільки була балакуча. Після уроку теж говорила-говорила... Та він попросив її не заважати йому заповнювати класний щоденник. Тому вона на цій перерві повернулася до Сільвера. Він сидів один: Коулет на цей час не було у школі. Кенді підсіла до нього.
— Привіт знову.
— Привіт...
— Як справи?
Типове запитання, та насправді їй правда було цікаво поговорити.
— Н.. нормально.
— Як вихідні провів?
— Ну.. добре.
— В ігри грав?
— ..Так.
— А в що ти граєш?
— Ну.. в різне там... пісочниці всілякі, де я роблю що хочеться...
— А Майнкрафт?
— І майнкрафт..
— Я теж граю. Може разом спробуємо пограти?
— Ну.. у мене часу на це.. не так багато.
— Шкода. А ти в креативі любиш грати?
— Ну.. мені більше по душі виживання.. а в креативі хіба що замки з каміння будував.. хе.. красиво жить не заборониш.
— Хе-хе! Це точно. А я з алмазів будувала!
Сільвер злегка посміхнувся, дивлячись на парту. Йому здавалося, всі колись в креативі будували щось повністю з алмазів.
— Ясно..
— А які ігри у тебе ще є?
— Ну... — Він не хотів казати про стрілялки чи ще щось таке подібне. — В гонки різні.. нід фор спід. Може ти такої гри н-не знаєш.
— Зрозумііло!
— І.. ФНАФ.
— Ой, знаю! Бачила Фреді, Бонні і Чіку, камери, двері...
— Ну це тільки перша частина. — Сільвер нарешті відірвав погляд від парти.
Кенді у розмовах з Сільвером проявляла інтерес, старалася справді подружитися з ним. Запитувала про нього, розповідала про себе... Він повірив у її зацікавленість ним, перестав, як раніше, хвилюватися при розмовах.
— Хочу спитати, а чим займаєшся останнім часом? — Запитала Кенді.
— Слухаю музику, читаю, іноді можу походити свіжим повітрям подихати, далі навчання, навчання, ще раз навчання... Ввечорі можу в ігри пограти.. Або ще трохи на вулиці погуляти..
— Цікаво!
— Ну.. звичайне життя.
— Хмм, а в які ігри зараз граєш?
— Ну.. ГТА. Від копів поганять люблю, хах.. знаєш же що це за гра?
— Так! Жорстока.
— Якось одного разу відчим зайшов, а я грав. Так я на п'ять хвилин став найслухнянішим закону громадянином, поки він не вийшов з кімнати. Хах...
— А ти бачишся.. з рідним батьком?
— Гм? Та ні... Ні, але неважливо... А у тебе батько рідний?
— Так, вчора мені цілу коробку морозива купив!
— Зі мною час проводить в основному відчим... Але не те щоб часто.
— Давай знов про ігри? Знаєш які я люблю?
— Ні, окрім майнкрафта.
— Ритм ігри! Грав у такі?
— Наприклад?
— Осу!
— Ні.. Але чув.
— І три в ряд і подібне! І Маріо! Сонік. Це були улюблені ігри в дитинстві!
— На комп'ютері?
— Ага! А ти в що грав?
— На ноуті в нід фор спід, гонки, і.. трохи ГТА. Ну і майнкрафт. А там свою хату побудував і херобріна пішов шукати.
— Ой, так, я теж його шукала! Але в креативі.
— Мені у виживанні все ж цікавіше.
— Пригадую як я боялася ходити в печери! І копати під себе!
— Не копати під себе — це ж головне правило гри.
— Це так! Але я якось копала-копала, і впала в печеру, а там і алмази!
— Пощастило, що не в лаву впала.
— Хм, може хочеш пограти разом?
— В майнкрафт уже не граю, навіть видалив і нове щось скачав. Пам'яті на диску не так багато.
— Шкода. Я так і не проходила ніколи до кінця майнкрафт! А як люди дракона вбивають — взагалі не знаю! А ти проходив колись?
— Так, давно то було. Потім нудно стало, з модами бавився. А потім взагалі якось добавився, що Аміго скачав замість модів, і віруси, і получив....
— Ой-йой. Ну і таке буває.
— Ага.
— Ти якось казав що пишеш вірші.
— П-просто пробував...
— Цікаво, а що вийшло?
— Та нічого.
— А про що писав?
— Н.. Не треба про це говорити..
— Ну розкажии!
— Не питай! — Фиркнув він. Все ж він буває іноді грубим. Та Кенді це не відштовхувало. — Н-не хочу цим ділитися.. — Він тихо додав: — вибач...
Чомусь це "вибач" змусило Кенді усміхнутися.
— Я розумію!
Кінець 2 частини.
