Музиченко писав звіт за місяць. Ожила рація:
— Полковнику, до вас Воронін.
— Хай зайде.
Зайшов генерал. Полковник показав йому на стілець і продовжив писати. Генерал не переривав. Музиченко закінчив речення і відклав ручку:
— Слухаю тебе.
Голос був втомленим.
Воронін зайшов прямо в лоб:
— В тебе двоє полонених мерків. Вони мені потрібні.
Полковник не подав вигляду, що він здивований. Видно, хтось із солдафонів проговорився.
— Ну, є. Навіщо вони тобі?
— Сьогодні мерки атакували мій сквад разом із сквадом Грунта. Загинули двоє моїх бійців, діггер. Грунт серйозно поранений. Так що в мене є про що з ними поговорити.
Обличчя Музиченка потемніло.
— Навіщо вони тобі?
— Ще не впевнений, але я хочу закінчити з синдикатом. Вони почали війну.
— Ти сам її не вивезеш.
Воронін потер обличчя.
— То допоможи.
— Генерале, ти ж знаєш, що в мене зв'язані руки. Так що мої бійці залишаться тут. А ці двоє... Вони мало що знають. Ти вже мені повір. Маренич вміє допитувати.
Воронін кивнув і промовив:
— Добре. А з розвідкою та інформацією допоможеш в разі потреби?
— Тут допомогти можу. Тільки треба буде більше конкретики.
— Тримаємо зв'язок.
Дві сильні руки стиснулись. Воронін вийшов з кабінету. За пів години група висунулась на «Росток».
Арт якраз минав болото на «Агропромі». Полтергейста у вагончику не було. Сталкер швидко йшов, обходячи небезпечні місця. Вийшовши на дорогу, надіслав Музиченку повідомлення. Відповідь прийшла за хвилину: дорога вільна, варта пропустить і проведе. За пів години, застреливши двох плотей і кота, Арт підійшов до воріт.
— Зброю здати, — скомандував прапорщик.
Арт віддав зброю і пішов за солдатом. Другий йшов за три метри ззаду, не зводячи очей зі сталкера.
В кабінеті полковника Артур передав йому папку.
— Як домовлялися. Що з ноутом?
— Чекаємо на компоненти. Грунт займається. Слухай, сталкере...
Полковник стисло переказав йому про напад на «Долг» і Грунта. Артур вислухав і запитав:
— З чого ти взяв, що мені це цікаво? Угруповання хай самі розбираються. В мене інші клопоти. Я тобі більше нічого не винен.
Полковник забрав папку в сейф.
— Звісно. Тобі віддадуть зброю і проведуть з бази. Тільки хакер тобі вшиє в КПК наш ідентифікатор. Заходь.
Арт не сперечався. Такі зв'язки завжди знадобляться, навіть БК прикупити. Піаніст, що прийшов за викликом Музиченка, за хвилину зробив, що сказали. Артур розвернувся і вийшов. За десять хвилин він дивився на будівлю НДІ з того самого пагорба, з якого він дивився на неї вперше разом з Лірою... Починало вечоріти. Треба було вирушати...
А Музиченко стояв біля вікна. Крізь розбитий склоблок він бачив, як зникає за пагорбом фігура сталкера. Повернувшись до хакера, що ще був тут, сказав:
— Зв'яжись з Дегтярьовим. Скажи, що він тут потрібен. Вчора.
Хакер набрав повідомлення...
Сонце торкнулось горизонту. Док запхав в чудернацьку установку новий артефакт «Батарейка». Потім витяг з колодязя відро води, налив собаці. З болота тягло вечірньою прохолодою разом із запахами гнилої трави, очерету та аномалій. Док зайшов у хату і поставив турку на плиту. В кухні запахло кавою. Рука Дока раптом здригнулася. Він усміхнувся про себе і налив дві чашки. Одну поставив на стіл, другу взяв сам.
— Я чекав на тебе, сталкере. Випий кави.
За його спиною стояв Арт.
— Ти знав, що я прийду?
— Так. Я відчував це. Жужа не гарчить на тебе. Правда, дивно?
— Дивно. Перше знайомство з нею не було приємним.
Артур випив кави. Густий насичений смак прокотився по ньому теплою хвилею.
— Мені потрібна допомога, Док.
— Тобі?..
— Ну, Лірі. Вона у бункері на «Янтарі». Без свідомості. Їхній лікар не знає, що з нею.
— Був тут Стрілець. Розказав мені. Вибач, юначе, але дівчина для тебе втрачена. Вплив мозку з Х-16 викликав незворотні наслідки.
— Вона помре?
— Ні. Вона отямиться. Причому скоро. Але тебе вона вже не згадає. Вона нікого не згадає. Мозок з лабораторії спричинив незворотні зміни в корі її мозку. Вона припустилася фатальної помилки.
— Це якої?
— Полізла туди. До речі, якщо там не було б Стрільця, а був би ти — ходили б ви в тій лабі разом.
— Невже нічого не можна зробити? Як так?
— Я точно нічого не зможу.
— А Стрільця не взяв він. Чому?
Доктор промовчав. Артур зрозумів: помічений Зоною.
— Що мені тепер робити?
— Що хочеш, сталкере. Я тут тобі не радник.
— Я переночую, Док?
— В сараї, як і тоді.
Арт ліг спати. Яке там... Сльози потекли рікою. В цьому жорстокому світі він щойно втратив надію, що вона до нього повернеться. Дівчина, яка була як промінчик сонця в похмурому оточенні Зони...
Ліра раптово розплющила очі. Поворушила пальцями. Артем поспіхом почав знімати з неї шланги, датчики, ремені...
— От Арт зрадіє, — сказав він і різко замовк.
Погляд дівчини був порожній. Вона поставила ноги на підлогу, повільно встала і вийшла. В кімнаті одягла свою броню, пояс, забрала зброю. Повільно пішла на вихід. Артем прибіг до професора, розповів усе.
— Хай іде. Ми тут безсилі...
Відчинився шлюз. Ліра вийшла назовні. Попрямувала в бік комплексу... Охорона дивилась услід мовчазній дівчині, яка поступово зникала за очеретами. Вона йшла повз фабрику до задніх воріт, де була стежка до Рудого лісу. Самотній зомбований не звернув на неї уваги.
В Рудому лісі дівчина цілеспрямовано йшла нікому не відомими стежинами. Ніхто її не помітив, крім старого, який дивився їй в спину. Лісник похитав головою: «Ще одна заблудша душа...»
Стежина привела її до воріт якогось комплексу. На території було багато будинків, залізниця, височіли могутні антени. Територія обгороджена. Двоє охоронців біля воріт мовчки відступили. Дівчина пройшла до комплексу. В одному з будинків вона зайшла до кімнати. Там стояв високий чоловік в екзоскелеті без шолома. Обличчя, посічене шрамами.
— Вітаю вдома.
Голос низький, грубуватий. Ліра схилила голову.
— Я прийшла, майстре. Я готова служити...
— Всьому свій час, дівчинко...
На базі «Долгу» Воронін розмовляв з Петренком. Ситуація була важка. З Дикої території повернувся сквад з втратами. Ну як сквад — один сержант. Троє загиблих. Мерки. Ситуація ставала все загрозливішою. Схоже, синдикат почав активні дії.
— Що ми маємо? Атака на Дикій території та на «Янові». Постраждали наші, «Воля» і діггери. Які думки?
Петренко барабанив пальцями по столу.
— Найманці мають присутність на «Янові», «Затоні» і в Мертвому місті. Решта — поодинокі члени, які без баз швидко самі загнуться. Як їх з цих баз вибити? Припустимо, з околиць «Юпітера» Шульга їх виб'є. Засобів там вистачить. А «Затон»? А Мертве місто? Нас не вистачить. Потрібна допомога. Музиченко не допоможе?
Воронін похитав головою.
— Ні. Без санкції зі штабу він і з місця не рушить. Єдине, що він може надати — інформацію. В нього там двоє полонених мерків є. Щось він знає. Розвіддані будуть.
Петренко розвів руками.
— Тоді нам треба ці дані. Зробити аналіз і тоді думати, як діяти.
— Тоді чекаємо.
На базі «Волі» Лукаш розмовляв з Максом про те ж саме.
— Ну тут ясно все. Мерки захотіли війни. Які у нас шанси?
Макс знизав плечима.
— Про їхню базу інфи мало. З «Юпітера» Локі їх виб'є. «Затон» — фіг зна, що там. Мертве місто? Теж. Вони нас не задавлять, ми — їх. Логістику їм обрізати? Так треба знати їхні шляхи постачання. Висновок один — самі ми фіга чого зробимо. Треба допомога.
— Допомога... Тоді треба що, великий збір робити?
— Думаю, що так. Варіантів нема. І зборів таких ніколи не робили. А одиночки допоможуть?
— Сумніваюсь. Хіба діггери з «Агропрому». Але їх там кіт наплакав. Добре, клич Задрота.
Хакер «Волі» вислав на захищений канал повідомлення до Вороніна, Йоги та Музиченка... Треба було зустрітись.
Вранішнє сонце розганяло туман над болотом. Док хлюпався біля криниці. Арт чистив карабін біля сараю. Червоні очі і кола під ними свідчили, що сталкер не спав всю ніч.
— Куди тепер, хлопче?
Арт підняв голову. Його погляд — суміш муки, злості і суму — був спрямований на Дока.
— На північ... Туди... На північ...
Док похитав головою... Він це вже чув.
За дві години сталкер, пропустивши примарний поїзд, лежав за насипом і в монокуляр дивився на трьох наймитів, які йшли в бік боліт.
«Чи не по мою душу?»
Гратися не став. Довга черга скосила двох мерків. Третій одразу заліг. Треба було б взяти його живим. Арт прислухався. Почув шурхіт. Наймит повз праворуч. Сталкер безшумно поповз йому навперейми. Нарешті він його побачив. Найманець був в п'яти метрах. Камінь полетів ліворуч. Туди грякнула коротка черга. Арт швидко схопився, одним стрибком скоротив дистанцію і вибив у мерка зброю. Два короткі різкі удари — наймит затих. Арт зв'язав його, дістав пістолет і пішов перевірити перших двох. Один з них стогнав. «Беретта» перервала муки. Другий постріл був контрольним для першого. Арт повернувся до полоненого.
— Хто такий?
— Найманець. Позивний Крем.
Ох і позивний.
— Що тут робиш?
— Задача тим двом була поставлена. Я не знаю.
Ну почалось. Арт зрозумів, що по-хорошому не буде. Сталкер різким рухом зламав йому пальця. Наймит заревів.
— Я слухаю, — продовжив Арт.
— Ми шукали двох сталкерів: Арта і якусь дівку, Арфу чи що. Вовкодав наказав доставити на базу.
— Навіщо?
— Я не знаю.
Хруснув ще один палець. Наймит знову закричав.
— Я слухаю.
— Я правда не знаю. Ну чесне слово!
Чесне слово найманця... Ну і жарти.
— Скільки вас груп?
— З Дикої території вийшло п'ять груп.
— Де вони зараз?
— Не знаю. Кожна дістала свій сектор.
— У всіх групах по троє?
— Ні, сквади. Одного з наших вояки застрелили.
«Беретта» кашлянула. Мерк залишився сидіти під деревом. Артур підвівся. За ними йшло полювання. Головне, аби Ліра не вийшла з бункера... Сталкер поспішав. Треба було до вечора потрапити на «Янтар»...
