За останні 14 років я плакала лише кілька разів на рік. А за останні два місяці — більше, ніж за все життя. Але ці сльози не стали очищенням. Вони стали прийняттям.
Я усвідомила головне: у мене є я. І мої діти. І саме за це варто стояти, боротися, берегти. Довгий час я була загублена для самої себе — знецінена, насамперед мною ж. Але з роками приходить мудрість, навіть якщо молодість уже позаду. Я вірю: найкраще ще попереду. Моє життя принесе більше радості, бо я вчуся відпускати — страх, тривожність, невпевненість, відчуття меншовартості.
Для когось моя ситуація може виглядати як криза. Але для мене це — оновлення. Я, хай і не без внутрішньої боротьби, переступаю через старі принципи. Я ще ревную, хоча мала би вже відпустити. Та попри все — я вже йду легше. В прямому й переносному сенсі.
Колись я прагнула догодити всім. Тепер я вчуся просто бути, просто радіти миттєвості, коли мені добре.
Я безмежно люблю своїх дітей. Майже 25 років материнства — це життя, вкладене з душею. Старші вже дорослі, майже самостійні, але моя місія турботи, виховання і підтримки триває.
Я довго не ставила себе на перше місце. Це відчували інші — і відповідали мені так само, на жаль. Усвідомлення цієї помилки прийшло пізно, але головне — я зробила висновки.
Бо повага починається із самоповаги. І я нарешті почала вкладатися в себе — матеріально, емоційно, енергетично. Не знаю, чи поверне мені це світ бумерангом, але майже у 50 я вперше дивлюся на себе в дзеркало з любов’ю. Такого не було навіть у 20.
Чи думка матеріальна? Можливо. Я не знаю, що принесе завтра. Сьогодні ми прощалися з моєю ровесницею-сусідкою, і я відчула: я ще маю жити. Моя місія ще незавершена. Я лише розпочала шлях до себе, процес самозцілення.
Я більше не тримаюсь за стосунки, які ранять. Молодшій донечці ще немає 13. Попереду — життя. І любов. До себе.
Маленькими, але впевненими кроками я повертаюсь до себе справжньої. Мій слід у Всесвіті ще не завершено. Хоч іноді думки стискають горло, я продовжую йти.
Коли я займаюся тим, що наповнює душу — я розквітаю. І доля дякує мені моментами радості. Але коли намагаюся все контролювати — я втомлююсь, виснажуюсь.
Сьогодні я заборонила собі стежити за тим, хто вже не мій. Хоч ми ще формально разом, я розумію: для здорових стосунків потрібні двоє зрілих, самодостатніх людей. А я? Я ще на шляху. Я — дозріваю.
Моя історія партнерства була непростою. Як і в моїх батьків. Мама була сильною, але взяла на себе занадто багато, що згодом обернулося самотністю та втратою себе. А я навпаки: прагну знайти себе саме тепер — перед 50. Відкрити нове, краще в собі. І, нарешті, — полюбити себе.
