Навіть не знаю з чого все почалось. Мабуть з того, що більше 10 років тому в мене з’явився псоріаз. Я соромилась носити одяг з відкритими руками та ногами, соромилась ходити з кимось на пляж, кожен раз на манікюрі виправдовувалась що в мене не лишай і не грибок, а в перукарні, що це не лупа. Так я жила більшу частину свого життя. Я пробувала всі види лікування, витрачала гігантські суми на різні засоби, але псоріаз повертався.
Потім до псоріазу додалась мігрень, яка зробила мене на непрацездатною на час нападів, а вони ставали все частіше. Можливості залишатися вдома і не працювати в мене не було, тож вчилась жити з цими хворобами і звичайно ж винуватила себе, що я така погана, нічого не можу нормально зробити.
Колись невролог порадив мені звернутися до психіатра, мов деякі ліки і на псоріаз працюють і на мігрень. Я тягнула практично рік, бо боялась що на прийомі у психіатра мене зв’яжуть і відправлять на лікування :) Ось настільки я була неосвічена. Але мігрень прогресувала, тож одного дня я отримала свій перший рецепт від психіатра. Так я з’ясувала що на фоні цих хвороб останні декілька років я жила із депресією.
Плинув час, люди ставали все більш обізнаними щодо псоріазу, я відкрила для себе триптани. На манікюрі люди не задавали питань і не дивилися косо на мої псоріатичні бляшки, на роботі колеги перестали боятися сидіти поряд зі мною. Здавалось все налагоджувалось. Аж раптом прийшов Covid.
Перший рік більшість жила в страху і повному не розумінні що це таке і який шанс не померти від цього. Потім потроху почали з’являтися вакцини, нові штами стали не такими агресивними і люди розслабилися. Для мене шоком стало коли прибрали антисептики з McDonald’s :) Кому взагалі там заважав той антисептик?
Здавалось би, чого я не радію. Все ж наче стаж краще, Covid вже не несе такої загрози. І все воно так, але є але.
Так як тема у нас про хронічні захворювання, то не складно здогадатися, що після того як я перехворіла на Covid щось пішло не так. В мене почалися панічні атаки, а також я часто почала потрапляти у переднепритомний стан. Я звісно як відповідальний пацієнт пішла до лікаря і отримала там не існуючий, але такий любимий нашими лікарями діагноз “ВСД”. Мені виписали стандартний набір: фенібут, гліцин, пірацетам і ще якусь гомеопатію. Так як я за доказову медицину, то приймати ці ліки не стала. Пошук свого лікаря продовжувався так довго, що панічні атаки переросли в панічний розлад з агорафобією. Я перестала виходити з дому, боялась залишатися вдома сама та навіть почала шукати собі доглядальницю.
Як згодом з’ясувалось, психічні розлади та POTS (cиндром постуральної ортостатичної тахікардії ) після Covid це досить розповсюджене явище.
Але це цей текст не про конкретне захворювання, а саме про життя з хронічними хворобами. І це складне життя, бо ці захворювання не завжди можна побачити, але вони добряче впливають на життя. Мораль цього you'd have to walk a thousand miles in my shoes just to see what it's like to be me - не засуджуйте людей, бо ви не знаєте через що вони проходять зараз і пройшли колись. І звичайно будьте здорові, а у разі чого звертайтесь за допомогою. Бо вона точно є.
