Продовження статті “Антикультизм і нацизм. Спадкоємці антикультового архіву. Частина 1”
Повністю статтю можна прочитати за посиланням https://actfiles.org/anti-cultism-and-nazism-heirs-to-the-anticult-archive-part-1/
Ця стаття буде корисною тим, хто хоче зрозуміти підґрунтя нинішньої ситуації в Україні. Яке потрібно шукати - як ні дивно це звучить - в передвоєнній Германії 20 століття. В статті - маса доказів і посилань на першоджерела.
Отже, продовження…
У 1990 році німецький історик доктор Гаральд Ібер опублікував архівний звіт, поданий директором церковної апологетичної служби церковному уряду Рейху, – той самий, у якому зазначалося, що «обмін матеріалами» Вальтера Кюннета з Таємною державною поліцією (гестапо) вже тривав. Після публікації Ібер зазначив:
« У жодному зі звітів, опублікованих Apologetische Centrale після 1945 року, немає жодної згадки про цей зв'язок з націонал-соціалістичними державними органами »
Жодного слова за 45 років, що відділяли капітуляцію нацистської Німеччини від дня, коли Гаральд Ібер сів писати свій коментар. І весь цей час документ тихо зберігався в церковному архіві Берліна, доступний будь-якому досліднику за шифром, який можна знайти в каталозі: EZA Berlin, 1/C3/392 (лист Кюннета від 16 грудня 1933 року).
Німецький релігієзнавець Горст Юнгінгер пішов ще далі, розкривши набагато вражаючі факти. Аналізуючи повоєнний наратив, у якому церкви ретроспективно зображуються як такі, що стояли на боці жертв та Руху Опору, він зазначив, що згідно з цим поглядом «значення ворожості Церкви до євреїв для антисемітизму Третього Рейху применшується таким чином, що його важко охарактеризувати інакше, ніж як безсоромність », додавши, що « доведена до логічного завершення ця конструкція «перетворює націю злочинців на націю жертв» »
Німецька культура покаяння досягла надзвичайно багато, проте в одному конкретному, вузькому секторі вона взагалі нічого не зробила.
Цей сектор називається «апологетика» – простими словами, боротьба церкви з релігійними конкурентами. Організація, яка вела цю битву за часів Веймарської республіки та Гітлера, була закрита (згідно з офіційною версією) у 1937 році та відновлена у 1960 році під іншою назвою, а обидва її колишні директори увійшли до ради опікунів24,26 , включаючи автора того самого звіту за грудень 1933 року. Не було жодного розслідування та жодного визнання провини. Була наступність – інституційна, методологічна та, як видно з протоколу, цілком особиста.
Назвати це змовою? У нас немає доказів цього, та й не є це нашою метою. Мовчання підтримується набагато рідше змовою, ніж тим фактом, що це питання просто ніколи нікому не спадає на думку: його немає на порядку денному, на нього не надаються гранти, дисертації з нього не захищаються, і кожен, хто його піднімає, ризикує бути названим «апологетом саєнтології». Мовчання без автора — найтриваліше мовчання з усіх. Але його наслідки ідентичні наслідкам змови: неідентифікована технологія, яка ніколи не піддавалася аудиту чи перевірці, ніколи не проходила денацифікацію, залишається в робочому стані та експортується за кордон до країн, які нічого не знають про її походження та прагнуть знати ще менше.
Ви можете запитати, чому сучасного читача повинні цікавити біографії антикультистів, які померли в минулому столітті?
Тому що сучасний антикультизм — це не наука і не теологія; це ремесло з власними інструментами, яке передається з рук у руки разом із практичними навичками. А навички не передаються ізольовано — разом з ними виникають основні передумови, які ніхто не озвучує вголос, бо люди обговорюють лише те, що є суперечливим. Ці припущення здаються такими ж самоочевидними, як молоток для теслі. Можливо, саме тому вони жодного разу не переглядалися.
Почнемо з картотеки, бо саме з неї все почалося. У 1921 році Апологетична централь створила бібліотеку та архів « ідеологічних спільнот, визнаних ворожими » , і це рішення мало більше значення, ніж будь-який богословський трактат тієї епохи. Подумайте ось про що: церква, яка втратила майже мільйон парафіян за чотири роки, могла б дискутувати, могла б проповідувати або могла б намагатися зрозуміти тих, хто пішов. Натомість вона почала вести справи про дисидентів. З того дня чужа віра перестала бути предметом богословських дебатів і стала об'єктом адміністративного опису. І на відміну від дебатів, опис є суворо одностороннім: картка не заперечує, не представляє аргументів і не подає позов. Сьогодні ця ж картка називається «базою даних деструктивних культів» і розповсюджується по школах і місцевих поліцейських дільницях, проте її сутність не змінилася ні на йоту за ціле століття.
З картотеки з'явився наступний інструмент, який розвивався настільки непомітно, що перехід майже неможливо точно визначити. Поряд з архівом було створено інформаційну службу. Ця служба видавала експертні висновки – спочатку для пасторів, а потім, як делікатно сформульовано в одному академічному звіті, її
« все частіше використовувала… держава »
Простежте, що сталося в цій фразі:
інформація перетворилася на експертні свідчення !!!!
Різниця є фундаментальною: аргумент можна оскаржити, але експертну оцінку не можна обговорювати – її можна лише прийняти або відхилити, і зазвичай її приймає людина, яка не має досвіду в цій галузі, бо навіщо інакше потрібен експерт? Так з'явилася постать, яка проходить через усе це розслідування і є предметом його заключної частини: спеціаліст, чиє слово має вагу юридичного доказу, навіть якщо він не обраний, непідзвітний і незамінний. Сьогодні його оцінки служать основою для обвинувальних вироків – зазвичай повністю фальшивих – за участь у діяльності екстремістської організації.
Ще один інструмент з'явився 16 грудня 1933 року в письмовій формі, що нам пощастило. У звіті, який ми розглянемо рядок за рядком нижче, церковна організація перерахувала супротивників, проти яких вона пропонувала спільні операції гестапо: « вільнодумство, марксизм, більшовизм » 22 . Зауважте: три пункти, жодного з яких не було теологічним. Жодної єресі, жодної хибної доктрини, жодної суперечки щодо таїнств – лише конкретний політичний список цілей, складений церквою та адресований поліції. Чи апологети непомітно перетворилися на поліцейських? Того дня суперечки про Бога були перенесені до реєстру державної безпеки, і з того часу вони більше ніколи не поверталися до теології, змінивши лише свій словник: віра тепер була оголошена загрозою національній безпеці, а парафіянин – агентом впливу.
Саме тому питання походження цих інструментів, на нашу думку, має вирішальне значення. Коли експертну оцінку зачитують уголос у залі суду, корисно знати, хто готував цього експерта. А коли виявляється, що його готувала людина, яка готувала людину, що опанувала ремесло безпосередньо у директора реєстру карток, який обмінювався розвідувальними даними з гестапо, ця обставина, безумовно, заслуговує принаймні на згадку в поточних дискусіях.
Про джерела, на які опираються автори статті:
Основна основа спирається на праці історика релігії Горста Юнгінгера, який багато років працював в Тюбінгенському університеті2 ; на монографію Маттіаса Пельмана «Kampf der Geister» («Битва духів»; Штутгарт, 1998), систематичне дослідження Apologetische Centrale3 ; на книгу соціолога релігії Елізабет Арвек з Університету Ворвіка4 ; на роботу шведського дослідника нових релігійних рухів єпископа Бертіля Перссона12 ; на архівні документи з Центрального протестантського архіву в Берліні, опубліковані у двох незалежних академічних виданнях у 1990 році22 ; і на публікаціях самих інституцій, таких як берлінський EZW 18, 24 , документи BIFFF (Berliner Institut für Faschismus-Forschung und Antifaschistische Aktion) – Берлінського інституту дослідження фашизму на чолі з Петером Крацем – Мінського синодального центру сектознавства 5 та багато інших.
Далі буде…
