Ох, несеться! Несеться срач між тими, хто не вдупляє сутності претензій до привітання “Будь ніжним коржичком і народи своєму мужику 50 діточок” і тими, від кого цих самих “діточок” вимагають.
Прочитала я цікаву тезу, щодо того, що не існує ніяких стереотипів і вся проблема в злісних фемках (приколи про те, що мій читацький чат, це радфем організація, вийшли з-під контролю).
Тож розкажу но я вам прикольну історію про те, як Дарина свій шлях у світі шукала.
У 20 років я вийшла заміж. Не через дві смужки на тесті, не з розрахунку, а просто, бо захотіла. І вирішила змінити роботу. На першій же співбесіді, коли панянка, що проводила її, побачила мою графу “сімейний стан”, вона важко зітхнула, мов їй потрібно видоїти пʼятнадцять корів за десять хвилин і підвела свої ясні очі до неба, у молитві до богів рекрутингу. Після чого перевела на мене погляд та мило запитала: “Коли ви плануєте народити?”. Я навіть прихуїла спершу, адже на той час важила лишень 45 кілограмів і точно не була схожа на вагітну. Зерно сумніву зародилось у моїй чорнявій голові, підозрюючи, що попереду не співробітниця банку, а Ванга у восьмому поколінні, не менше. Серденько закалатало від припущення, що ця свята жінка зцілила мене від безпліддя, про яке я вже рік, як знала, і окрилена цими думками, я ладна була вилетіти із кабінету та бігти у найближчу консультацію, аби здавати кров на ХГЧ.
Але ні.
Коли я запитала, що саме спонукало її це запитати, адже будьмо відверті. якби між ногами у мене бовтався член та яйця, подібна нісенітниця не спала б їй на думку, славна панянка знову повторила свій перекрут очних яблук, та ще й так інтенсивно, що я почала остерігатися, чи не довдееться мені надавати їй першу домедичну допомогу (а я на цьому не знаюсь, тож тривожно, адже ще й добити бідолаху можу ненароком). І лиш через кілька пекельно-довгих секунд, вона промовила: “Ви заміжня (о, диво, та що ви кажете!), тому ми боїмося брати на роботу тих, хто за пів року може піти в декрет!”. Це було до тих славнозвісних срачів і судів, що трохи присадили на сраку подібних рекрутерів, проте, досвід був не з приємних. І коли я запевнила, що про це можна не турбуватися, вона лиш зверхньо покивала та повторила своє запитання.
Ту співбесіду я памʼятаю досі. До речі, мені перетелефонували за два дні і запросили на стажування. Але бажання йти в те сатанинське лігво, де наявність в мене матки, сприймається, як червоний прапорець, не було. Тож не судилося мені стати асистенткою помічника директора.
Це лиш крихітний приклад, який я можу озвучити без зайвих деталей та вказань особистостей. А їх значно більше.
Коли ми купували житло – чи все підходить, запитували саме у чоловіка.
Коли робили ремонт і я шукала в Епіцентрі теплу підлогу, консультант у паніці шукав поглядом бодай когось із членом, аби дика істота, що запитує такі страшні речі, не зжерла його.
Коли я обирала напрямок досліджень в університеті, викладач вперто доводив мені, що це не для жінок, мов історію вивчають членом.
І навіть сьогодні, коли я сказала, що у нас досі є проблеми з правами жінок, досі є насилля, досі деякі істоти вимагають заборонити аборти – мене закидали хуями, бо як же так! У нас досконале суспільство, а жінки – самі провокують.
Так от, до чого тут я все це пишу? Та до того, аби сказати на весь голос – йдіть ви до бісової матері, якщо не розумієте про що цей день. Запхайте собі ті тюльпанчики до сраки, бо мені потрібно, аби мене сприймали за людину, а не за “окрасу цього сірого світу”. Мені потрібна самореалізація та рівні права із чоловіками. Я хочу бути впевненою, що за сто років жінки матимуть вирішальний голос у державних справах, вони не стикатимуться з цими ганебними запитаннями і не боятимуться виходити з дому, бо знатимуть, що цей світ безпечний для них!
