Сьогодні вранці я усвдіомила, що мені 27. Це одкровення прийшо до мене під бадьорий ранковий гул кавоварки, під час нарізання помідорки для здорового сніданку. Хоч щось же має бути здорового, в моєму житті, сповненому шкідливих звичок та хибних рішень? Тож хай це будуть краще помідори, ніж ботокс, якого я пипець, як боюсь. Але косметолог каже, що пора.
Цифра з іншого виміру, в яку я застрибнула, мов у джинси на три розміри менші. Технічно – влізла. А от комфорту не відчула.
І це не про те, що я відмовляюсь дорослішати. Ні, геть не так. Я із задоволенням мандрую з однієї цифри в іншу, забираючи з кожної з них усе найкраще – чудових людей, приємні спогади, щасливі миті. Надаю перевагу тому, аби нести лише позитивні емоції з собою, а негатив залишати замурованим у капсулі часу, яку більше ніхто і ніколи не відчинить.
Неодноразово читала у статтях, які підкидає таргет, що люди, які народились +- в один час зі мною – покоління без віку. Можливо, це й правда. Гадаю, дурні б не писали, адже всі дослідження звісно ж обґрунтували британські вчені. Проте, дрібка правди в цьому є. Мій внутрішній стан застиг десь між 20 і 90 роками. Залежно від того, як добре я поспала, і скільки кави випила. Я почуваюсь молодою, хоч за уявленнями нашого соціуму – вже повинна стояти на краю помиральної ями та писати заповіт. В цьому і полягає парадоскс спрайняття віку соціумом. Для нашого суспільства – я вже втрачена назавжди, бо ж у 20 від тебе вже очікують двійко дітей, парочку кредитів та розуміння того, чим ти будеш займатися наступні 40 років. У Європі – у 20 ти ще підліток і від тебе особливо ніхто і нічого не вимагає.
Я дуже довго намагалась боротися з цими уявленнями та зламати в собі це прагнення вічно виправдовувати очікування рідних, знайомих та друзів. І лише ближче до 25, нарешті усвідомила, чого насправді хочу. Так просто і банально – аби всі відвалили і жили своє життя, не втручаючись у моє.
Мені 27. В мене немає дітей, і чим старшою я стаю, тим більше сумніваюсь, а чи вдасться мені таки стати хорошою мамою, чи краще не ламати психіки дітям? Покоління, що пройшло психтерапію, що тут скажеш. Я ФОП 3 групи і кожного місяця тихесечко ридаю, коли настає час платити податки. Люблю єдинорогів, і якщо хтось мені скаже, що це інфантильно – то ризикує отримати тим же єдинорогом. Я пишу книги. Мабуть, з усього, що я робила в житті – це саме те, що вдається найкраще. Я люблю це і живу цим. Зараз, замість того, аби пакувати замовлені книги, я пишу цей довгочит, допиваючи другу кавусю і думаю про те, що увечері, швидше за все, впаду на ліжко без сил і бажання навіть зняти рушник з волосся, в який загорну його, після душу. Така вже доленька в маленького та молодого бізнесу, але в цьому є певна краса, адже за років два-три, я пригадуватиму це все, і ці спогади грітимуть серденько, як щось, з чого все починалось.
Я не знаю, ким хочу бути, коли виросту.
Мама каже, що час братися за розум. Я ж розумію це надто буквально і намагаюсь пояснити, що розум, тобто мозок, захований у черепній коробці, і помацати його – це дуже небезпечно.
Сусіди щоразу зиркають на мене, мов на божевільну, коли пізно ввечері, я виходжу з квартири у піжамі та сонно бреду на перший поверх, забрати доставку їжі, бо знову не встигла нічого приготувати, а їсти треба, хоч про це часто забувається.
Я погана господиня, бо обираючи між приготуванням обіду з трьох страв, або роботою – оберу друге. Батьки кажуть, що вже не покладають на мене надій на розмноження. Я взагалі не розумію, про яке розмноження йдеться, якщо в 16 мені ясно дали зрозуміти, що якщо я завагітнію – то моє життя закінчене. Ну камон, мам, вибудуй стратегію, бо я так швидко не можу перелаштуватися.
Я не виправдала надій, покладених на мене, і щиро не доганяю, чому їх взагалі хтось покладав на мене? Кладіть все це на себе, а мене не чіпайте.
Я мрію придбати будиночок в горах. Далеко від цивілізації, засадити територію соняшниками та гортензіями, завести величезного пса, і дивлячись на всю цю красу, чухаючи пса за вухом, писати книги.
Я мрію, аби всі повернулись додому, бо як би я не ставилась до деяких родичів… а сімейні збори без них – сумні та порожні.
Мені 27, я ідентифікую себе бульбазавром, і мені нормально. Та іноді таки пролітає в голові страх про те, що я так і не зможу знайти себе в цьому житті. Але потім заспокоююсь, розуміючи, що… та ніхто не може цього зробити. Мабуть, лиш на смертному одрі, у глибокій старості, ми точно знатимемо, ким вирішили бути. І якщо на те пішло – то єдине, чого я справді хочу – це бути щасливою.
