Зла неміряно

Росія багата на гнітючі в'язниці, відомі своїми історіями. Але жодних сумнівів щодо того, з якої саме установи почати розповідати про сучасну історію російського поневолення, не було — є одна в'язниця, про яку, без перебільшення, чув майже кожен мешканець пострадянського простору. Пісня про «Володимирський централ» свого часу лунала буквально «з кожного праски». Незрівнянно менше людей знають про те, що в’язниці майже 350 років і що вона має репутацію з «нульовою ймовірністю» втеч.

З початку минулого століття в’язниця використовувалася для ізоляції не тільки злочинців, а й політичних в’язнів. Зокрема, тут побував революціонер-більшовик Михайло Фрунзе. Потім уже радянська влада, як ніхто інший, гідно оцінила метрову товщину стін, конструкцію коридорів-лабіринтів і загальну репутацію закладу. Через шлюзи та камери Володимирського централу пройшли моряки Кронштадта, що вижили, білополяки, дружини сталінських маршалів і знамениті вчені, полонений під Сталінградом фельдмаршал Паулюс та вивезений з Югославії ідеолог білого руху Василь Шульгін, син радянського диктатора Василь Сталін і збитий американський льотчик Френсіс Пауерс, генерали Квантунської армії та радянські дисиденти.

Під кінець радянської епохи Володимирський централ став символом блатної еліти — до цієї в’язниці відправляли особливо небезпечних злочинців, зокрема воров-законників. Вважалося, що направлення до «володимирської критки» є беззаперечним визнанням кримінальних заслуг. Воно обіцяло не лише знайомство з найвпливовішими лідерами злочинного угруповання того часу, а й високу ймовірність «ломки» з боку адміністрації.

Нову сторінку у своїй історії Володимирський «Централ» відкрив приблизно в період початку повномасштабного вторгнення, коли до «Централу» почали досить масово доставляти засуджених з окупованих російською армією територій, хоча кримчани почали надходити туди набагато раніше. На початок 2026 року було відомо щонайменше про 77 громадян України, які побували в камерах Володимирського централу з вироками за диверсії, участь у незаконних збройних формуваннях, теракти та інші форми опору окупації.

В’язниця складається з чотирьох основних корпусів, які будувалися в різні епохи. Одному з них майже триста років. Камери розраховані на двох-чотирьох ув’язнених. У них навіть у яскравий полудень панує напівтемрява через спеціальні жалюзі на вікнах. Ця обставина, товсті стіни та погана вентиляція створюють умови для вогкості, цвілі та грибка на стінах. Це явище не є повсюдним, але досить поширеним у «централі». Як повідомив у 2024 році кримськотатарський «в’язень совісті» Ернес Сейтосманов, він утримується в камері розміром півтора на два метри, яка розрахована на двох осіб. Там немає вентиляції, дуже волого і все сиплеться. До початку квітня в камері було холодно.

Цього року навіть співробітники прокуратури виявили факти неналежного стану камер четвертого режимного корпусу — наявність грибка, а також відшарування штукатурки та фарби на стінах і стелі. При цьому, згідно з встановленим регламентом, 23 години на добу ув’язнені перебувають у камері й лише одну годину — у невеликому прогулянковому дворику. Насправді відомо, що до українців конвой ставиться гірше, і їх виведення на прогулянки систематично ігнорується протягом багатьох днів, особливо влітку, коли в камерах дихати зовсім нічим.

В’язниця вважається зразково-показовою, тому умови режиму суворі. Удень лежати або сидіти на ліжках категорично заборонено. Будь-яке переміщення коридором — лише в наручниках і під конвоєм. Ув’язненим заборонено мати при собі фотографії, листівки, наклейки та навіть кросворди. Характерною особливістю цієї в’язниці є таблички з фотографіями ув’язнених біля дверей камери. Також була інформація про встановлення в камерах домофонів, щоб у будь-який момент оперативники могли підслуховувати, про що розмовляють між собою співкамерники. Про методи «виховання» ув’язнених, роками ходять дуже похмурі чутки.

У 2018 році з’явилася інформація про те, що у «Володимирській централі» понад 20 ув’язнених порізали собі вени, а адміністрація колонії підмінила людей перед візитом правозахисників, і останні не почули жодних проблем та скарг. У серпні повідомлялося, що кілька ув’язнених «Централа» оголосили голодування на знак протесту проти тортур і знущань. У 2019 році знову повідомлялося про побиття та тортури музикою — коли вдень і вночі в камерах лунає різна музика одразу з трьох динаміків.

Останнім часом ставлення до ув’язнених не змінилося. «Асан запитав, коли він зможе потрапити до камори, щоб забрати продукти, однак йому відмовили. Він вирішив запитати ще раз. Інспектору це не сподобалося, і він подав знак вартовим. Ті одразу до нього підійшли, схопили й щосили двічі вдарили головою об бетон», — розповіла дружина кримськотатарського політв’язня Асана Янікова. За її словами, після удару в Асана почала сильно боліти голова, а на обличчі з’явилося розсічення. Через півгодини до нього прийшла медсестра. Вона оглянула ноги й сказала, що з ним усе гаразд.

Цей випадок не був якимось винятком. Того ж року дружина узбецького правозахисника Бахрома Хамроєва розповіла, що «співробітник нецензурно вилаяв Бахрома, а на зауваження про неприпустимість такого поводження Хамроєв отримав жорстокі побої. Його били по ногах, у пах, по нирках, на спині були кровоточиві садна, від удару по голові він втратив свідомість». Тюремні медики відмовилися зафіксувати тілесні ушкодження.

Посилює враження ще й сувора закритість «централу» для адвокатів, незважаючи на постійні скарги, судові позови та розголос у ЗМІ. У в’язниці є лише одна кімната для побачень з адвокатами, при цьому якщо захиснику й пощастить потрапити туди після тривалого очікування, то на зустріч можуть виділити 10–15 хвилин під приводом дотримання розпорядку дня. Однак частіше буває так, що співробітники затягують з узгодженням документів або передають адвокату «відмову», підписану ув’язненим.

Постійними скаргами адвокати домоглися того, щоб Володимирський центральний тюрмовий комплекс відкрив електронну чергу на відвідування. Однак виявилося, що її «підкручує» керівництво в’язниці. Як випливає з відповідей «ФСІН-візит», адміністрація установи має коди доступу. Від них залежить, коли відкривається запис і на скільки осіб. Адвокати запевняють, що вільних місць ніколи немає. У керівництві УФСІН порушень не бачать і нагадують, що «реалізація права засуджених на побачення з адвокатами має відбуватися в порядку, що не ущемляє трудові права співробітників та працівників установи кримінально-виконавчої системи» .

Ще однією, типовою для більшості російських пенітенціарних закладів, особливістю «владимирської в’язниці» є відсутність нормального доступу до медичної допомоги. Найбільш резонансним став випадок кримськотатарського громадянського журналіста Сулеймана Аметова, який із артеріальною та мітральною недостатністю серця утримується у в’язниці з 2023 року, не отримуючи адекватної медичної допомоги та ніяк не може домогтися від адміністрації направлення на операцію з пересадки серцевого клапана.

У Сулейманова вже двічі траплявся гіпертонічний криз, періодично тиск піднімається до 200 одиниць, але зі спілкування з рідними стає зрозуміло, що ліки для нього передають не в повному обсязі та з певними затримками. Спроби оцінити заходи щодо підтримання його здоров’я у в’язниці не увінчалися успіхом — запит адвокатів щодо отримання відповідних документів було проігноровано.

Ще одним показовим прикладом є публікація російського видання «МК», яка вже не доступна у відкритому доступі, у якій журналістка Єва Меркачева стверджує, що майже половина ув’язнених мають офіційно діагностовані психічні розлади або пограничні стани — психопатії. Серед ув’язнених багато людей із шизофренією та глибокими депресіями, які опинилися у в’язниці, а не в спеціалізованих лікарнях, через брак місць у останніх або особливості судових рішень. Тривале перебування в закритих тісних приміщеннях лише посилює процеси деградації особистості. При цьому у штаті в’язниці катастрофічно бракує психіатрів і психологів, здатних працювати з таким складним контингентом, а основний метод корекції поведінки — медикаментозний, який часто просто «пригнічує» людину, але не лікує причину розладу.

Інформація про це не набуває широкого розголосу, зокрема через надзвичайно жорстку цензуру, якій піддається кореспонденція в’язнів «централу». Часто звідти надходять листи з заштрихованими рядками у кількох абзацах. Цензурі піддаються навіть відомості про те, який термін отримав той чи інший ув’язнений або з ким у камері він перебуває. В одному листі цензор замазав цифру орієнтовного відсотка мусульман у в’язниці.

Втім, такі листи — велика удача. Набагато частіше листи йдуть в одну сторону — їх не забирають з пошти або забирають, але в підсумку ув’язненим не передають. Але навіть якщо передають, то потім відповіді губляться. «Туди ще якось надходить пошта, звідти листи губляться десятками. Така ситуація триває з грудня (2024 року)», — писали в одному з російських ЗМІ з посиланням на групи підтримки політв’язнів. У Володимирському «централі» це хронічне явище.

Також за неофіційною інформацією, багатьох українських військовополонених, позбавлених волі за «незаконне перетинання кордону в Курській області», утримують у «централі» в режимі «інкомунікадо» – вони не відповідають на жодний лист, навіть від рідних, тому що їх свідомо тримають у повній ізоляції й не передають жодної кореспонденції.

Підсумувати розповідь про «Володимирську централь» найкраще фразою однієї з російських адвокаток: «Це особлива в’язниця, де встановлює порядки контора з трьох літер — ФСБ. Тому все, що відбувається, націлене на максимальну закритість. Щоб люди відчували себе там у страху». Це було сказано у 2021 році. Відтоді нічого принципово не змінилося.

Відповідальність за страх, торутри та важкі умови лежить на начальниках в’язниці: з липня 2025 року — це Смирнов Сергій Олександрович. Його попередники, які точно причетні до створення жорстоких умов утримання:

Українці, які пройшли через Володимирський централ або ще залишаються там:

Асан Ахтемов

Павло Запорожець

Аппаз Куртамет

Володимир Дудка

Абдуллаєв Завур Абібуллайович

Яников Асан Алієвич

Ізетов Різа Мустафаєвич

Сейтосманов Ернес Казімович

Сейтумеров Сейтумер Шукрієвич

Таїров Рустем Мансурович

Мурасов Рустем Себатович

Сейтумеров Осман Шукрієвич

Февзієв Раїф Енверович

Лісовець Дмитро Едуардович

Сташевський Віктор Володимирович

Османов Ансар Ісмаїлович

Жуковський Антон Миколайович

Круглов Альберт Лорікович

Недільський Іван Романович

Солдатов Костянтин Сергійович

Скакун Віталій Вікторович

Корчинський Ігор Іванович

Черниш Олексій Олександрович

Майструк Олександр Миколайович

Скороход Віталій Віталійович

Левченко Павло Олександрович

Саакян Олександр Гнелович

Фурлета Іван Михайлович

Сиченко Юрій Миколайович (18.01.1972)

Хаюк Юрій Олексійович

Тівоненко Вадим Миколайович

Гурін Владислав Вадимович

Волошин Анатолій Антонович

Дойчук Олександр Михайлович

Тимофєєв Максим Олександрович

Радченко Юрій Олександрович

Маменко Дмитро Миколайович

Нечипорук Олексій Петрович

Гонобоблев Віталій Євгенович

Судиловський Ігор Юрійович

Ведерников Олександр Васильович

Цуркан Вадим Володимирович

Асанов Едуард Айдирович

Варчук Ігор Федорович

Бондаренко Віктор Миколайович

Любченко Аркадій Іванович

Дмитраков Іван Михайлович

Мірук Олег Ярославович

Дєдов Сергій Іванович

Завацький Сергій Сергійович

Литвиненко Сергій Іванович

Олексюк Павло Васильович

Мамедов Екрем Бахтиярович

Ауджи Ескендер Северович

Василейко Валентин Володимирович

Мальцев Геннадій Сергійович

Рустамов Степан Степанович

Чижик Рустам Дмитрович

Сулейманов Амет Рефатович

Купич Ігор Сергійович

Левін Дмитро

Панібратець Олександр Валентинович

Чорноокий Сергій

Зіза Богдан

Аметов Халіл

Шульга Олександр

Кучерявий Дмитро

Подушко Данило Олександрович (2001 р.н.)

Сервет Газієв

Хайредінов Сейран Нурієвич

Суф’янов Алім Нурітдінович

Кісельов Олексій

Олександр Свергун

Гуменюк Артем

Єлісєєв Олег

Семак Микита Вікторович

Хорошаєв Валентин Андрійович