Що ми знаємо про Карфаген? Воював із Римом, був близьким до перемоги, але програв і був зруйнований. Замало, чи не так? У цій статті ми пройдемося вісьмома століттями карфагенської історії та дізнаємося, як він виник, як піднявся до вершин величі і як зрештою впав. Але почнемо трохи раніше, за 400 років до заснування Карфагена.
У цей час після катастрофи бронзової доби вплив Єгипту послабшав, і фінікійські міста-держави на узбережжі Леванту здобули незалежність. Сідон, Бібл, Сарепта, Триполі і насамперед Тір. Фінікійці — народ торговців і мореплавців. Їхні торгові шляхи охоплюють ціле Середземне море. Для підтримки торгівлі фінікійці заснували понад 300 колоній у Північній Африці, на Кіпрі, Сицилії, Сардинії та в Іспанії. Колонії мали високий ступінь незалежності, але водночас визнавали владу метрополії та сплачували щорічну данину.
Сама назва «фінікійці» походить від грецького слова, що означає «пурпурна тканина» — основного товару який експортували фінікійці. Згодом римляни транскрибують цю назву як «пунійці», а війни з карфагенянами назвуть «пунічними».
За легендою, у 814 році до нашої ери сестра царя Дідона разом із невеликою групою прихильників тікає з багатого — Тіра, найбільшого міста Фінікії.Вони засновують місто неподалік від інших фінікійських колоній у Північній Африці й, не довго думаючи, називають його Карт-Хадашт, що значить буквально «нове місто». І хоча історичність самої Дідони викликає сумніви, археологічні розкопки дійсно підтверджують, що місто було засноване наприкінці IX століття до нашої ери.
Спочатку це було маленьке торгове поселення. Початкове населення Карфагена не перевищувало тисячі осіб. Місто сплачувало данину як Тіру, так і сусіднім лівійським племенам. Розташування міста виявилося надзвичайно вдалим — у найвужчому місці Туніської протоки. Карфаген стає важливим перевалковим пунктом середземноморської торгівлі. Тут зупиняються кораблі, що прямують як із заходу на схід, так і зі сходу на захід.
Після смерті Дідони в місті встановлюється аристократична республіка. На чолі міста стоїть Ашарат — рада з представників десяти найзнатніших родів. Особливо важливі рішення, такі як оголошення війни, ухвалюються народними зборами.
Завдяки морській торгівлі, навіть попри подвійну данину, Карфаген швидко збагачується. Його вплив поширюється на прилеглі землі. До 650 року до нашої ери Карфаген настільки зміцнюється, що засновує свою першу колонію — Евес на Балеарських островах. Нині вона відома як Ібіца.
У 586 році до нашої ери цар Вавилону Навуходоносор II після 13-річної облоги підкоряє метрополію багатьох фінікійських колоній — Тір. Приблизно в той самий час карфагеняни під проводом полководця Малха завдають поразки лівійцям і назавжди звільняються від данини. Після цього Карфаген бере на себе роль захисника інших фінікійських колоній як від нападів варварських племен, так і від зростаючої грецької експансії на захід.
У середині VI століття до нашої ери в Карфагені встановлюється монархія. Першим царем стає Магон I. Він укладає союз із етрусками проти греків, які почали колонізувати Корсику. У 539 році до нашої ери об'єднаний флот карфагенян і етрусків дає бій грекам при Алалії, неподалік корсиканськго узбережжя.
У битві перемагають греки, але їхні втрати настільки великі, що колонію на Корсиці довелося евакуювати. Корсика переходить під контроль етрусків, а Сардинія відходить Карфагену. Наприкінці правління Магона I всі фінікійські колонії визнають владу Карфагена, більшість добровільно, хоча деякі, як наприклад Кадіс, доводиться підкоряти силою.
Коли йдеться про контроль над колоніями, слід зазначити, що Карфаген не здійснював прямого управління колоніями, за винятком тих, які розташовувалися зовсім поруч. Колонії зберігали високий рівень незалежності, але були пов'язані з Карфагеном союзними угодами. Зокрема, вони були зобов’язані сплачувати данину в розмірі 10% від усіх доходів, перебували в дипломатичному союзі (тобто вороги Карфагена ставали ворогами колоній, а друзі Карфагена — їхніми друзями) та були зобов’язані надавати рекрутів для карфагенських військ у разі потреби.
В 510 році до нашої ери Дорій, брат славетного царя Спарти Леоніда, заснував колонію в Північній Африці. Карфагеняни негайно об’єднуються з лівійцями, завдають поразки спартанцям і виганяють їх з Африки.
Наступного року Рим звільняється від влади етруських царів, і в місті встановлюється республіка. У тому ж році Рим і Карфаген укладають договір про дружбу. Згідно з угодою, Карфаген зобов’язується не нападати на Рим і його союзників, а римським торговим і військовим кораблям забороняється без крайньої необхідності віддалятися від узбережжя Італії.
Те, як блискавично і рішуче Карфаген відреагував на висадку спартанців у Північній Африці та на політичні зміни в Римі, свідчить, що вже в той час Карфаген був домінуючою силою в західному Середземномор’ї та твердо оберігав свої торговельні інтереси.
Станом на початок V століття до н.е. Сицилія була поділена приблизно навпіл між греками та фінікійцями. На заході острова знаходяться фінікійські колонії під контролем Карфагена, на сході — грецькі поліси на чолі з Сиракузами. У 480 році до н.е. Карфаген здійснює першу спробу встановити контроль над островом.
Пунійські десанти висаджуються на Сицилії, але інтервенція закінчується катастрофою. У битві при Гімері карфагеняни зазнають нищівної поразки від об’єднаних військ грецьких полісів. Цар Карфагена Гамількар, побачивши поразку своїх військ, щоб уникнути полону, накладає на себе руки.
Поразка і смерть царя призвели до зміни політичного устрою в Карфагені. Монархію було скасовано. Замість царя тепер на строк в один рік обирали двох суддів — суфетів. Суфети виносили пропозиції на розгляд сенату, що складався з 300 найзаможніших мешканців міста. Усі рішення сенату мали ухвалюватися одноголосно. Якщо сенат не міг дійти згоди, питання передавалося на розгляд народних зборів.
Поразка при Гімері хоч і не призвела до територіальних поступок. Карфаген зберіг усі свої володіння на Сицилії, але змусив карфагенян на цілих 70 років залишити греків у спокої. Утім, протягом цих 70 років Карфаген не сидів склавши руки, а продовжував збільшувати як своє багатство, так і вплив у Північній Африці, Іспанії та на островах Середземного моря.
У цей час карфагеняни здійснюють низку видатних подорожей. Магон-Баркід перетинає Сахару і встановлює сухопутний торговий шлях з Єгиптом. Ганнон-мореплавець огинає Західну Африку, досягає вулкану Камерун і відвідує по дорозі Канарські острови.
Його брат Гімількон огинає Іспанію, пливе вздовж узбережжя Галлії та досягає Британських островів. Є підстави вважати, що карфагеняни навіть відвідували віддалені в океані Азорські острови. У XVIII столітті там було виявлено скарб монет, схожих на карфагенські. Утім, немає впевненості, що ці монети не потрапили туди вже після колонізації островів португальцями у XV столітті.
Карфагенянам належить чимало інновацій у кораблебудуванні, серед яких найвизначнішою було запровадження методу масового виробництва кораблів у короткі строки. Вони розробили систему, за якої корабель ділили на безліч невеликих стандартних деталей. Кожну частину маркували спеціальними знаками, що дозволяло збирачам складати корабель із готових елементів буквально за кілька годин.
Якщо в Греції чи Римі бригада досвідчених теслярів будувала судно з нуля протягом багатьох днів чи навіть тижнів, то карфагеняни, завдяки раціоналізації праці, могли створювати кілька кораблів щодня. Окрім того, стандартизація деталей значно полегшувала і прискорювала їхній ремонт.
У 409 році до н.е. Карфаген знову включається в боротьбу за панування на Сицилії, і наступні 130 років проходять у майже безперервних війнах із греками. Бойові дії велися з перемінним успіхом. У певний момент війни греки навіть взяли в облогу сам Карфаген, але зрештою, до початку III століття до н.е., греки опинилися затиснутими на вузькій смузі землі на сході Сицилії.
У 289 році до н.е. помирає цар Сиракуз Агафокл. Для захисту від карфагенян греки Сицилії звертаються за допомогою до царя Епіру Пірра, який у цей час вів війну на півдні Італії з римлянами. Пірр, не вагаючись, погоджується, і за короткий час майже повністю звільняє Сицилію від карфагенян. Він готує флот для переправи армії до Африки та облоги Карфагена, але ці плани так і не здійснюються.
Греки були незадоволені деспотичним правлінням Пірра, і на острові почали спалахувати дрібні повстання. У результаті Пірр під першим зручним приводом повертається до Італії, де знову стикається з римлянами. Врешті решт зрозумівши безперспективність війни в Італії Пірр назавжди повертається додому.
На Сицилії залишилися найманці, яких ще за життя найняв цар Агафокл. Вони захопили Мессану й створили власне розбійницьке «царство». Їх одразу атакувала армія Сиракуз під командуванням Гієрона II. Найманці звернулися за допомогою одночасно до Карфагена та Риму. Першими на заклик відповіли карфагеняни, і коли римська армія прибула на допомогу, у Мессані вже перебував карфагенський контингент.
Командир римлян, консул Аппій Клавдій, хитрістю виманив для переговорів лідера карфагенян, адмірала Ганнона. Однак замість переговорів узяв його в полон і, під тортурами, змусив віддати наказ військам Карфагена залишити місто. Карфагеняни виконали наказ, але, побоюючись зради, розіп'яли Ганнона на хресті як зрадника й оголосили війну римлянам. Так розпочалася Перша Пунічна війна.
Спочатку бойові дії велися на Сицилії. Армія Риму, яка щойно підкорила всю Італію, переважала карфагенян у сухопутних битвах, але римський флот не міг зрівнятися з карфагенським. На четвертий рік війни римлянам вдалося захопити карфагенський корабель, що сів на мілину. Його розібрали на частини й за маркуванням деталей розгадали карфагенський метод будівництва кораблів. У найкоротші строки римляни побудували великий флот.
Однак побудувати кораблі — це одне, а навчитися ефективно ними воювати — зовсім інше. На той час головною зброєю кораблів був таран. У битвах кораблі маневрували, обстрілювали один одного метальною зброєю й намагалися здійснити таранний удар. Рівнятися в майстерності маневрування з природженими мореплавцями-фінікійцями римляни не могли. Тому вони почали брати карфагенські кораблі на абордаж, для чого винайшли спеціальний пересувний місток — «ворон».
На десятий рік війни римляни перенесли бойові дії до Африки й у кількох битвах розгромили карфагенську армію. Відчувши ослаблення Карфагена, повстання підняли лівійці. У Карфагені тоді існувала традиція страчувати полководців у разі поразки, тому досвідчених воєначальників, здатних очолити армію проти римських військ, просто не залишилося.
У терміновому порядку зі Спарти запросили досвідченого полководця Ксантіппа. Йому вдалося за короткий час навести лад в армії, підвищити її боєздатність і вигнати римлян з Африки. Після цього війна перетворилася на війну на виснаження. У 241 році до н.е. Карфаген був змушений капітулювати лише через те, що в нього закінчилися ресурси для продовження війни.
Проте умови миру були досить м’якими. Карфаген втрачав свої володіння на Сицилії та виплачував репарації Риму. Але навіть після закінчення війни Карфагену не судилося знайти спокій. Казна була спустошена, і грошей для виплати жалування найманцям не залишилося. У результаті найманці підняли повстання, до якого відразу приєдналися лівійці. Армія повстанців захопила кілька міст і взяла в облогу Карфаген.
Гамількару Барці довелося формувати військо для придушення повстання з громадян Карфагена, чого не траплялося вже сотні років. Тим часом повстали також найманці на Корсиці й Сардинії, які залишилися без оплати. Розібравшись із повстанням в Африці, Гамількар почав готувати експедицію на острови, але в справу втрутився Рим, анексувавши Корсику й Сардинію. Карфаген змушений був, скрегочучи зубами, відмовитися від цих територій.
Це повстання увійшло в історію як «Непримиренна війна». Назва обумовлена тим, що як повстанці, так і карфагеняни ставилися одне до одного з безпрецедентною навіть за античними мірками жорстокістю. Про цю війну згадують рідко, але вона мала для Карфагена набагато важчі наслідки, ніж Перша Пунічна війна.
Після придушення повстання найманців Гамількар вирушив до Іспанії, значно розширивши володіння Карфагена на Піренейському півострові. Під контролем Карфагена опинилися багаті родовища срібла. Доходи від срібних рудників і морської торгівлі дозволили Карфагену за короткий час відновити свою військову та економічну міць.
Після смерті Гамількара на чолі армії став його зять Газдрубал, а згодом — син Гамількара, Ганнібал. Ганнібал ще більше розширив володіння Карфагена в Іспанії й почав шукати привід для війни з Римом. Таким приводом став конфлікт із містом Сагунт. Згідно з договором із Римом, сфера впливу Карфагена в Іспанії обмежувалася на півночі річкою Ебро. Сагунт знаходився на південь від Ебро, у зоні впливу Карфагена, але водночас був союзником Риму. Ганнібал захопив і пограбував Сагунт, залишивши Риму єдиний вибір — оголосити війну Карфагену.
Поки римляни готували експедиційний корпус для висадки в Африці, Ганнібал зібрав сили в Новому Карфагені (сучасна іспанська Картахена) і сухопутним шляхом перекинув війська до Італії, перейшовши через Альпи. Ганнібал сподівався, що нещодавно підкорені римлянами етруски, самніти, умбри, оски та інші народи будуть раді повстати проти римського панування, так само як лівійці повстали проти Карфагена, коли римляни висадилися в Африці.
Однак насправді цього не сталося. На бік Ганнібала перейшли лише племена кельтів із Цизальпійської Галлії. Загалом під командуванням Ганнібала разом із союзними галлами було близько 40 тисяч воїнів. В Італії Ганнібал здобув кілька вражаючих перемог, найзнаковішою з яких став розгром римської армії при Каннах. Після цієї битви кілька міст Південної Італії перейшли на бік Ганнібала, однак більшість союзників зберегли вірність Риму.
Після битви при Каннах римляни намагалися уникати великих битв із основними силами Ганнібала та відкрили другий фронт в Іспанії. Після серії боїв із перемінним успіхом їм вдалося захопити Новий Карфаген (сучасну Картахену), що підірвало вплив Карфагена на Піренейському півострові. У 207 році до н.е. з Іспанії на допомогу Ганнібалу до Італії вирушив його брат Газдрубал із 30-тисячним військом, але римляни з переважаючими силами зустріли його біля річки Метавр і розгромили. Сам Газдрубал загинув у бою.
Після встановлення контролю над Іспанією римляни під командуванням Публія Корнелія Сципіона висадилися в Африці. На їхній бік перейшли нумідійці, що стало вирішальним фактором у кампанії. Ганнібала викликали з Італії на захист Карфагена, але в вирішальній битві при Замі його війська зазнали нищівної поразки. Карфаген був змушений укласти надзвичайно тяжкий і принизливий мирний договір. Згідно з умовами, він втратив усі заморські колонії, значно скоротив свої володіння в Африці, виплатив величезну контрибуцію Риму та позбувся всього військового флоту. Крім того, Карфаген міг вести війни лише з дозволу Риму і тільки на території Африки.
З одного з найсильніших держав Середземномор’я Карфаген перетворився на напівмаріонеткову державу, підконтрольну Риму. Проте навіть у такому стані він продовжував викликати занепокоєння римлян. У 150 році до н.е. сенатор Марк Порцій Катон відвідав Карфаген у складі римського посольства і на власні очі побачив, як швидко відновлюється економічна міць міста.
Після цього кожну свою промову в сенаті він закінчував словами: «А також я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований». Коли карфагеняни спробували дати відсіч нумідійцям, які спустошували їхні прикордонні землі, Рим одразу викорис тав це як привід для нової війни. В Африці висадилося 80 тисяч римських солдатів.
Після трирічної облоги Карфаген пав. Мешканці були поневолені, а місто повністю зруйнувано. Через сто років Юлій Цезар відновить Карфаген, але це буде вже зовсім інше місто. Карфаген було зруйновано в 146 році до н.е. Іронія долі полягає в тому, що в 146 році вже н.е. народився Септимій Север, нащадок карфагенян, який згодом стане імператором Риму.
Він вшанує пам’ять головного ворога Риму — Ганнібала, а на римському форумі з’являться храми Баала, Таніт та інших богів Карфагена. Нащадки карфагенян, пунійці, продовжували жити в Північній Африці ще багато століть, поки остаточно не зникли в VII столітті, змішавшись із хвилями арабських завоювань.
Відновлений римлянами Карфаген існував до XIII століття, коли був остаточно зруйнований під час воєн арабів із хрестоносцями. Так завершилася історія однієї з найвеличніших держав стародавнього світу.
