Три роки повномасштабної війни в серці Європи стали найбільшим випробуванням для західного світу з часів Другої світової. Росія відкрито кинула виклик усьому міжнародному порядку, який будувався десятиліттями, а демократичні країни відповіли... половинчасто. Крапля за краплею, транш за траншем, пакет за пакетом - Захід подає Україні допомогу таким чином, ніби воює не за принципи, які сам проголошує священними, а виконує неприємну, але неминучу повинність.
Ця обережність, яку дипломати вишукано називають "виваженим підходом", а військові експерти - "градуальною ескалацією", насправді є різновидом морального банкрутства. Вона коштує значно дорожче, ніж рішучі дії могли б коштувати на початку конфлікту. Дорожче в людських життях, дорожче економічно, дорожче політично. Але найдорожча ціна - це ціна довіри до західних цінностей та інститутів, яка тане на очах усього світу.
Історія не пробачає малодушності тим, хто мав силу зупинити зло, але обрав комфорт бездіяльності. Сьогоднішнє боягузтво західних еліт закладає фундамент для майбутніх конфліктів, де агресори знатимуть: демократії можна залякати, їхні "червоні лінії" можна переступати, а їхні гарантії варті не більше за папір, на якому написані.
Анатомія західного боягузтва
Західне боягузтво має свою чітку анатомію, свої передбачувані патерни, які повторюються з маніакальною послідовністю протягом усієї війни. Це не випадкові помилки чи тимчасові вагання - це системна нездатність приймати сміливі рішення, коли вони найбільше потрібні.
Затягування з поставками зброї стало справжньою візитівкою західного підходу до підтримки України. Танки Leopard та Abrams, які могли змінити хід бойових дій восени 2022-го, прибули лише через рік. Далекобійні ракети ATACMS та Storm Shadow, які могли б паралізувати російську логістику, дісталися українським військовим тоді, коли росіяни встигли пристосуватися та розосередити свої об'єкти. Винищувачі F-16, які могли б забезпечити контроль над повітрям, досі прибувають поодинці, коли їхня ефективність уже не може бути вирішальною.
Кожен місяць затримки коштував життів українських солдатів та цивільних. Кожен день вагань давав Москві час на зміцнення позицій, мобілізацію ресурсів та пристосування до нових реалій. Західні лідери ніби не розуміли простої військової істини: швидкість у війні часто важливіша за кількість.
Мак'явеллі ще в XVI столітті попереджав про небезпеку такого підходу: "Війни не можна уникнути, її можна лише відкласти на користь ворога". Кожен день західних вагань був днем, подарованим Путіну для зміцнення позицій, мобілізації ресурсів та пристосування до нових реалій.
Штучні "червоні лінії" та ескалаційні побоювання стали другою хворобою західного мислення. Кожен новий тип зброї супроводжувався тижнями дебатів про "неприйнятну ескалацію". Кожен крок допомоги Україні аналізувався крізь призму можливої реакції Кремля, ніби агресор мав право вето на законну самооборону жертви.
Парадокс полягав у тому, що саме ці обережні розрахунки призводили до тієї ескалації, якої Захід так боявся. Половинчасті заходи не зупиняли Путіна - вони лише переконували його, що Захід можна залякати. Кожна нова "червона лінія", яку росіяни безкарно переступали - від хімічної зброї в Сирії до відкритого геноциду в Україні - лише підтверджувала: демократії бояться власної тіні.
Автор "Державця" розумів цю динаміку краще за сучасних політологів: "Людей слід або пестити, або знищувати; вони помстяться за легкі образи, але не зможуть помститися за важкі". Західні санкції та обмежена військова допомога стали тими самими "легкими образами", які лише розлютили агресора, не послабивши його суттєво.
Дипломатичні еквілібристики замість чітких позицій завершували картину західної нерішучості. Замість ясних формулювань про неприйнятність російської агресії, західні лідери вдавалися до обтічних фраз про "стабільність", "деескалацію" та "дипломатичне врегулювання". Замість категоричних вимог повного виведення окупантів, звучали заклики до "поваги територіальної цілісності".
Така мовна акробатика не була випадковою — вона мала приховати неготовність діяти рішуче. Втім, словесна мішура дипломатії не маскувала слабкість, а лише її демаскувала… Адже агресори розуміють лише мову сили, а не канцелярських штампів.
За цією риторикою, за фасадом "виваженого підходу" та "відповідальної політики", криються не абстрактні міркування про мир, а цілком прозаїчні — і водночас глибоко цинічні — мотиви західного боягузтва.
Економічні інтереси проти принципів - це вічна дилема, яка цього разу вирішувалася не на користь принципів. Німецька промисловість роками будувала свою конкурентоспроможність на дешевому російському газі. Французькі компанії інвестували мільярди в російський ринок. Італійські банки кредитували російські проекти. Коли настав час вибору між прибутками та принципами, багато хто обрав прибутки.
Навіть після початку повномасштабної війни частина західного бізнесу продовжувала шукати лазівки в санкціях, способи зберегти російські контракти, можливості повернутися на цей ринок "після нормалізації". Лобісти працювали не менш інтенсивно, ніж військові постачальники, переконуючи урядовців у необхідності "збалансованого підходу".
Внутрішньополітичні розрахунки стали другим джерелом цинізму. Підтримка України популярна серед виборців? Можна трошки допомогти. Втома від війни зростає? Можна трошки сповільнити. Опозиція критикує за надмірні витрати? Можна знайти компроміс.
Мак'явеллі передбачав таку слабкість демократичних лідерів, які ставлять популярність вище ефективності: "Державець, який хоче зберегти владу, повинен навчитися бути недобрим, коли це необхідно". Західні політики обрали протилежний шлях - намагання сподобатися всім призвело до неефективності в протистоянні злу.
Українська трагедія стала заручником внутрішніх політичних циклів західних демократій. Виборчі кампанії, рейтинги популярності, коаліційні домовленості - усе це впливало на рішення про життя і смерть мільйонів людей. Цинізм цього підходу полягає в тому, що стратегічні рішення приймалися виходячи з тактичних міркувань.
Втома від "далеких конфліктів" завершує трійку основних мотивів західного цинізму. Після Афганістану, Іраку, Лівії багато західних політиків та громадян захотіли "повернутися додому", зосередитися на внутрішніх проблемах, не втручатися в "чужі справи".
Ця втома зрозуміла, але катастрофічно неуміщена. Війна в Україні - це не "далекий конфлікт", це війна за майбутнє європейської безпеки, за принципи міжнародного права, за саму можливість існування демократій у світі авторитарних хижаків. Але ця правда виявилася занадто складною для суспільств, які звикли до комфорту та стабільності.
Цинізм західних еліт полягає в тому, що вони знали цю правду, але вирішили пожертвувати нею заради короткострокового спокою своїх громадян. Вони обрали популізм замість лідерства, комфорт замість мужності.
Реальна ціна половинчастих рішень
Боягузтво та цинізм не існують у вакуумі - вони мають свою ціну. І ця ціна виявляється набагато вищою, ніж та, яку довелося б заплатити за рішучі дії на початку конфлікту. Рахунок за західну нерішучість пред'являється одночасно на трьох рівнях: для України, для міжнародної системи і для самого Заходу.
Для України подовження страждань цивільного населення стало найжорстокішим наслідком західних вагань. Кожен день, коли українська армія не мала достатньо далекобійної зброї, російська артилерія методично стирала з лиця землі українські міста. Кожен тиждень без систем ППО означав нові удари по енергетичній інфраструктурі, нові години без світла для мільйонів людей, нові смерті у лікарнях, де не працювали апарати життєзабезпечення.
Маріуполь, Бахмут, Авдіївка - ці назви стали символами не лише української стійкості, але й західної нерішучості. Скільки тисяч мирних жителів могли б бути живими, якби західні танки прибули не через рік після початку повномасштабної війни, а через місяць? Скільки дітей не стали б сиротами, якби винищувачі F-16 забезпечили контроль над повітрям у 2022-му, а не в 2024-му?
Ці питання мучитимуть істориків, але відповідь на них уже знають українські лікарі, які працювали без електрики, українські рятувальники, які витягали людей з-під завалів, українські матері, які ховали своїх дітей. Західна обережність коштувала життів.
Руйнування інфраструктури через затягування конфлікту стало другою складовою української плати за західні вагання. Росія отримала час не лише для зміцнення своїх позицій, але й для системного руйнування української економіки. Енергетична система, транспортні вузли, промислові підприємства, сільськогосподарські угіддя - усе це стало мішенями тоді, коли Україна не мала засобів для ефективного захисту.
Економісти підрахували: відновлення української інфраструктури коштуватиме понад 524 мільярдів доларів. Значна частина цих руйнувань могла б бути запобіжена, якби Україна отримала необхідну зброю вчасно. Західна економія на озброєнні обернулася набагато більшими витратами на відновлення.
Втрачені можливості швидкої перемоги - це, можливо, найболючіша частина української ціни за західне боягузтво. Восени 2022 року, після харківського та херсонського прориву, російська армія була деморалізована та дезорганізована. Це був момент, коли рішуча підтримка могла б привести до швидкого колапсу путінського режиму.
Але Захід обрав обережність. Замість масштабних поставок зброї - обмежені пакети допомоги. Замість швидких рішень - місяці консультацій. Замість стратегічного мислення - тактичні маневри. Росія отримала час для мобілізації, перегрупування та пристосування. Можливість швидкої перемоги була втрачена назавжди.
Підрив принципу непорушності кордонів для міжнародної системи став першим і найнебезпечнішим наслідком західного боягузтва для всього світового порядку. Принцип, закріплений у Статуті ООН, Гельсінському заключному акті, Будапештському меморандумі, виявився не вартим паперу, на якому написаний.
Пів-реакція на російську агресію стала сигналом для всіх потенційних агресорів: міжнародне право можна порушувати, якщо ти достатньо великий та має ядерну зброю. Китай дивиться на Тайвань. Північна Корея - на Південну. Іран - на своїх сусідів. Усі вони бачать: Захід боїться ескалації більше, ніж любить справедливість.
Сигнал агресорам про безкарність підсилює цю небезпечну тенденцію. Якщо Росія може три роки вести війну на знищення проти європейської країни і при цьому продовжувати заробляти мільярди на експорті енергоносіїв, торгувати з західними компаніями через треті країни, а її еліти - відпочивати на західних курортах, то що може зупинити інших диктаторів?
Недостатня реакція на російську агресію стала запрошенням до агресії для інших. Кожен непокараний злочин породжує десять нових.
Ерозія довіри до західних гарантій завершує руйнування міжнародної системи безпеки. Будапештський меморандум 1994 року гарантував територіальну цілісність України в обмін на відмову від ядерної зброї. Сьогодні ці гарантії виглядають як жарт.
Які країни тепер повірять західним обіцянкам безпеки? Хто погодиться на роззброєння в обмін на папірці з підписами? Світ стає менш безпечним не тільки через російську агресію, але й через західну нездатність дотримуватися своїх зобов'язань.
Втрата морального авторитету стала найбільш видимим наслідком західного боягузтва. Як можуть демократії проповідувати права людини, коли вони три роки дивляться на геноцид в Україні крізь пальці? Як можуть вони говорити про верховенство права, коли самі не здатні забезпечити виконання міжнародних норм?
Китай, Індія, країни Глобального Півдня дедалі частіше ігнорують західні заклики до солідарності. Чому? Бо бачать, що Захід готовий захищати свої цінності лише на словах. Коли справа доходить до реальних жертв, західні лідери обирають компроміс.
Економічні втрати від затягнутої кризи виявилися набагато більшими, ніж могли б бути витрати на швидке завершення конфлікту. Енергетична криза, інфляція, порушення ланцюгів постачання, мільйони біженців - усе це коштувало західним економікам сотні мільярдів доларів.
Німеччина втратила свою конкурентоспроможність через втрату дешевого російського газу. Європа витрачає десятки мільярдів на підтримку українських біженців. Глобальна продовольча криза зачепила мільярди людей. Усі ці витрати були б значно меншими, якби конфлікт завершився швидкою українською перемогою у 2022 році.
Геополітичне ослаблення Заходу стало довгостроковим наслідком боягузтва. Росія, незважаючи на санкції, знайшла нових партнерів у Китаї, Ірані, Північній Кореї. Авторитарна вісь зміцнюється, а демократична спільнота демонструє слабкість та роз'єднаність.
Американське лідерство поставлене під сумнів. Європейська єдність тріщить по швах. НАТО виглядає нерішуче. Усе це - результат неготовності прийняти важкі рішення тоді, коли це було необхідно.
Історичні паралелі: від Мюнхена до наших днів
Історія - суворий учитель, але мало хто слухає її уроки. Сьогоднішня ситуація з підтримкою України має болісно знайомі риси, які історики вже бачили у XX столітті. І щоразу ціна боягузтва виявлялася вищою за ціну мужності.
Мюнхенська угода 1938. "Мир у наш час" - так Невілл Чемберлен назвав результат Мюнхенської угоди, коли Британія та Франція віддали Гітлеру Судетську область Чехословаччини. Західні лідери вірили, що поступка заспокоїть агресора, що "розумний компроміс" краще за ризик війни. Чехословаччину, як і сьогодні Україну, вважали прийнятною ціною за "стабільність".
Результат відомий: за рік Гітлер окупував всю Чехословаччину, ще за рік напав на Польщу, розпочавши світову війну. Поступка не заспокоїла агресора - вона лише переконала його в слабкості демократій. Вісь зла відчула силу і почала готуватися до більших захоплень.
Мак'явеллі передбачив цю динаміку: "Якщо ти не зможеш бути левом, щоб налякати вовків, то будь лисицею, щоб розпізнати пастки. Але найгірше - бути ягням серед вовків". Чемберлен обрав роль ягняти, сподіваючись на милосердя хижака.
Сьогодні західні лідери повторюють ту саму помилку, лише в іншому масштабі. Замість відкритої поступки території вони роблять приховану поступку часу. Замість прямої здачі України вони дають їй рівно стільки допомоги, щоб не програти швидко, але недостатньо, щоб перемогти. Це та сама філософія умиротворення, лише в іншій упаковці.
Югославські війни та наслідки пізнього втручання. 1990-ті роки подарували Європі ще один болісний урок про ціну західної нерішучості. Коли розпочалися війни за югославську спадщину, Захід довго вагався, чи варто втручатися в "внутрішні справи". Дипломати говорили про "складність етнічних конфліктів", політики - про "неготовність громадської думки до військових дій".
Результат: Сребрениця, облога Сараєво, сотні тисяч загиблих та мільйони біженців. Коли Захід нарешті вирішив діяти рішуче - у Боснії в 1995-му, в Косові в 1999-му - війни закінчилися швидко. Але ціна вагань була величезною: цілі народи травмовані на покоління, регіон дестабілізований на десятиліття.
Паралель з Україною очевидна: західна допомога "краплями" замість рішучих дій призводить до затягування страждань. Кожен день вагань коштує життів, кожен тиждень компромісів - нових руйнувань.
Грузія 2008, Крим 2014: сигнали безкарності. Путінська агресія не розпочалася 24 лютого 2022 року. Вона мала свою репетицію в Грузії 2008-го та генеральну пробу в Криму 2014-го. І обидва рази Захід продемонстрував ту саму нерішучість, ті самі "глибокі занепокоєння", ті самі "непропорційні відповіді".
Після вторгнення в Грузію Росія отримала... символічні санкції та риторичні осуди. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі - трохи більш відчутні санкції, але жодних кроків, які б справді змінили путінські розрахунки. Захід діяв за принципом "найменшого достатнього відповіді", не розуміючи, що для агресора це сигнал про можливість продовження.
Як пророчо попереджав Збігнєв Бжезінський, відсутність рішучості у протистоянні російському імперіалізму лише підживлює його амбіції. "Без України Росія перестає бути імперією, але з підкореною Україною, а потім підпорядкованою, Росія автоматично нею стає", - писав він у своїй "Великій шахівниці". Парадоксально, але саме західні вагання створили ту "антигегемоністську коаліцію" Китаю, Росії та Ірану, перед якою він застерігав.
Кожна непокарана агресія породжувала наступну, більшу. Тбілісі привело до Криму, Крим - до повномасштабної війни. Це класична динаміка занепокоєння, коли слабка реакція на малу агресію гарантує велику агресію в майбутньому.
Урок цих історичних паралелей простий і жорстокий: боягузтво не запобігає війні, воно її гарантує. Компроміс з агресором не приносить миру, він лише дає агресору час підготуватися до наступного удару. Поступки злу не заспокоюють зло, вони його підживлюють.
Сьогодні Захід має останній шанс вивчити ці уроки і прийняти правильні рішення. Але час спливає, а боягузтво та цинізм продовжують визначати західну політику. Історія готує чергове покарання для тих, хто не здатен навчитися на власних помилках.
Переосмислення підходів
Перше, що варто усвідомити — не існує розумних компромісів із злом. Як влучно зауважив Збіґнєв Бжезінський, не можна обіцяти те, чого не здатен виконати, але водночас неможливо досягати благородних цілей боягузливими методами. Путінський режим не піддається умиротворенню — його можна лише зупинити силою. Кожна спроба "врегулювання" лише дарує агресору час для підготовки нового удару.
Друге — у війні швидкість має більшу цінність, ніж обережність. Щоденне зволікання коштує людських життів, щотижнева затримка обертається новими руйнуваннями. Рішучість на початку завжди виявляється менш витратною, ніж роки половинчастих заходів.
Третє — західні цінності справді варті того, щоб за них боротися. Якщо демократії не готові захищати свободу, права людини й верховенство права у момент прямої загрози, то навіщо взагалі проголошувати ці цінності?
Четверте — ізоляціонізм у глобалізованому світі є не більше ніж ілюзією. Російська агресія проти України впливає на ціни на продовольство в Африці, енергетичну безпеку в Європі та стабільність в Азії. Не існує "далеких конфліктів" — є лише ті, що ще не зачепили вас особисто.
П’яте — лідерство потребує сміливості приймати непопулярні рішення. Західні політики мають відкрито сказати своїм громадянам: короткострокові жертви задля української перемоги значно менші, ніж довгострокові наслідки російської.
Україна дала Заходу останній шанс довести, що його цінності - це не просто красиві слова у святкових промовах, а принципи, за які він готовий битися. Цей шанс ще не втрачений остаточно, але час спливає з кожним днем.
Вибір простий, хоч і болісний: або західні демократії знайдуть мужність підтримати Україну всім необхідним для перемоги, або вони приречуть себе на десятиліття слабкості, приниження та поступового занепаду. Історія не дарує третіх шансів тим, хто програв перший та другий через власне боягузтво.
