Згадала себе 10 років тому, коли всі переживання, що мене охоплювали, я трансформувала в історії, оповідання.
Таким чином я розмовляла сама з собою, знаходила відповіді на питання, які турбували та на які в жодної людини окрім мене самої не могло бути відповіді. Але закинула це діло, і от зараз знов відчула потребу - говорити, писати. Окрім думок, я записую враження від книг, пишу відгуки. Все це дає відчуття, що ти робиш щось важливе і корисне. Ти - корисний. Трошки егоїстично, згодна, але не будемо собі брехати - це цілком нормально.
Я зростала у переживаннях і боротьбі з власними інстинктами та бажаннями, а також з очікуваннями оточення щодо мене. Як і кожен з нас. Навіть страждаючи наодинці, все одно чогось очікуєш від інших. І саме ці очікування формують в нас викривлене сприйняття і себе і людей навколо. Це от дуже цікаво і дивно одночасно.
Згодом я зрозуміла, що іноді варто просто зупинитися. Відпустити всі очікування, які наче ланцюги, тримають на місці. Не шукати конкретних відповідей чи рішень, а просто відпустити себе самого. Коли вимикаєш усі голоси, що нашіптують, ким ти маєш бути, і в результаті залишається щось справжнє. І, можливо, вперше це просто ти. У тиші, без ролей, без необхідності бути центром уваги чи комусь щось доводити. З цієї тиші народжується дещо нове — наче маленький ковток свободи.
Кожен хоче уваги, забуваючи, що очікуєш її від людей, які так само потребують цього. Це як мінус на мінус чи плюс на плюс, розумієте? Мене просто не полишає ця думка.
Ілюзія, у яку ми віримо: якщо хтось посміхається, то в нього все добре, по дефолту. Бо якось так працює наша психіка, наше перше враження. Тобто, ми частенько робимо хибні висновки маючи лише одну перемінну замість двох, наприклад.
І ми забуваємо, що якщо тебе щось бентежить, треба просто ПОГОВОРИТИ про це, а не створювати в голові купу сценаріїв натомість. Чесно, всі ми цим грішимо. Навіть коли я посміхаюсь, це може бути… просто для фото, а не справжній щасливий стан, наприклад. Уявляєте? Я автор, фотографую, ділюсь чимось — не можу дозволити собі не посміхнутись. Це не зовсім брехня, але створює враження від мене. Враження моменту.
Ми живемо соціальне життя, а в глибині душі можемо банально хотіти звернутись калачиком і плакати. Чи не дивно, як ми влаштовані?
Чому взагалі мене оці всі думки наздогнали та не полишають, а змушують про це говорити? Бо вихор подій, які підкошують тебе морально, емоційно, забираючи навіть спогади з собою, вони поглинають тебе і всі твої дії направлені на те, щоб не втратити останні залишки добра в серці.
Рандомний лайк, коментар - це як ковток повітря, чесно. Дрібничка, але яка ж приємна. Кожен потребує уваги до себе і кожен на неї заслуговує, без вийнятків. Тому і пишу, це бажання поговорити з вами, тими, хто читає мене. Хтось погодиться, хтось подумає “що це тільки що було”, а хтось лайкне, я щиро посміхнусь в монітор і зрозумію - о, десь згодилась. Ось якось так воно все працює, на мою суб’єктивну, авжеж :)
В результаті, ти можеш залишитись наодинці зі своїм болем, намагатимешся виплисти з цього всього, витрачаючи всі ресурси на власне виживання. Стане вже неважливо, хто тут король або королева, ти виходиш з цієї гри. Ти рятуєш себе для себе...якось так. А можеш і не звернути на це все уваги, і продовжувати бути таким яким тебе звикли знати… безліч варіантів розвитку подій. Що в цілому і робить це життя досить провокативною цікавою подорожжю!
