Не варто боятися змін - найчастіше вони трапляються саме в той момент, коли вони необхідні.Я заплутався в собі. Я не розумію своїх думок, вчинків і бажань. Я роблю щось, за що мені стає соромно, бо це протирічить моєму баченню мене в світі. Але я роблю це. Потім шкодую, що зробив, але радію, що нарешті зміг це зробити!
Дуже багато протиріч зібралося в одному місці, в одному тілі, в одній голові. З одного боку рингу стою я, котрий каже, що так робити, як я роблю, не можна і що це неправильно. З іншої сторони стою я, який говорить, що я не роблю нічого протизаконного і що якщо мені так комфортно, значить так правильно для мене. По центру стою також я, і коли починається бій цих двох особистостей, які кричать мені, що мені робити, то б'ють вони не одне одного, а мене, який стоїть по центру ринга, бо не знає, куди йому іти.
Хто сильніше вдарить мене, того думка і сідає в моїй голові, а потім інший її звідти вибиває. І через це, я роблю багато помилок, яких можна було б уникнути, якби я все ж таки наважився і прийняв це життя, яке я в собі відкрив.
Але я боюсь чогось нового. Всі люди такі. Всі ми боїмося нових відкриттів, бо не знаємо, що вони нам принесуть. От і я не знаю, що мені може принести це відкриття і чи дійсно я відчуваю те, що відчуваю, чи я просто перестав відчувати щось одне і почав відчувати інше?
Чи дійсно я відчуваю однакові почуття до двох життів? Чи дійсно я можу жити з цими почуттями? Чи дійсно в мене є почуття? Чи дійсно я є Я?
Я не можу дати відповідей на ці питання, бо я ніколи так не відчував себе. Зараз я наче веду подвійне життя одне з яких заховане, а інше я показую всім. Але ми всі, напевно, так живемо. Тільки в моєму випадку це трохи по іншому.
Я не можу впевнено сказати про це життя, бо я не впевнений, що воно дійсно мені належить. Я не знаю чи дійсно я хочу жити таке життя і мені треба його прийняти, чи я просто заплутався і мені треба час на те, щоб все зрозуміти? Можливо, я просто потроху починаю втрачати одне життя і на його місце стає інше? Можливо, це плавний перехід від одного етапу до нового? А, можливо, я просто навіжений? Може я просто максимальної степені погана людина, якщо я вчиняю так? Але ж я цього навіть не ховаю. Я про це розказую і всі, навіть перше життя, це підтримують... То може я не поганий? Чи все ж таки поганий?
Я надто сильно люблю моє перше життя. Там я нарешті почав жити. Там у мене нарешті все було добре. У ньому я отримую все, що мені треба. А друге життя я не знаю, але мені воно також подобається. Але як може подобатися невідомість? Чому нам так подобається ця неймовірна, незвідана для нас, далека і водночас близька невідомість?
Але чи не зникнуть почуття, якщо зайти в цю невідомість? Чи не згаснуть вони? Чи не залишиться потім моє тіло пусте? Чи не забудуть потім всі про моє тіло?
Це невідоме життя, як найсмачніший шматок торту, який усі хочуть. Але чи дійсно цьому іншому життю цікаво бути сценарієм для мене? І чи хочу я грати у цій виставі?
Актори грають у багатьох виставах. Але я не актор. Я клоун, у якого є один готовий номер і я з ним гастролюю світом. І ця вистава починає набридати навіть мені. Але ж я її і поставив…
Мені треба розібратися чи можу я приймати це інше життя. Мені треба знайти точки, де ці два життя будуть хоча б доторкатися, якщо не пересікатися. Але хотілося б, щоб ці два життя злилися в одну пряму лінію, щоб мені не доводилося шукати двері, через які я зможу переходити з одного життя в інше.
Нехай ці два життя матимуть виходи в один коридор або на одну вулицю, на одну стежку. Куди-небудь, але щоб шлях, по якому мені доведеться потім йти, був один, нехай і для двох різних життів. Бо я дуже сильно люблю перше життя і мені починає здаватися, що до другого я також маю місце у своїй душі.
T. S.
25.10.2023
