Вона мала потерту синю пластикову ручку і трохи стерте жало. Для всього світу це був просто старий інструмент, але для неї весь світ полягав у теплих, мозолястих руках Майстра.
Разом вони творили маленькі дива. Вони лагодили перший велосипед його сина, дбайливо скручували деталі дерев’яного ліжечка для онуки, повертали до життя старий кухонний приймач. Кожен поворот, кожне зусилля було сповнене сенсу. Викрутка відчувала, що вона потрібна. Вона була не просто шматком металу, вона була символом любові і турботи про родину.
Але час був безжальним. З роками руки Майстра почали слабшати й тремтіти. Одного зимового вечора він намагався підтягнути гвинт на дверцятах шафки, але сили зрадили його. Він тихо, з відчаєм зітхнув, погладив її синю ручку, поклав на стіл і вийшов з кімнати. Більше вона його ніколи не бачила.
Місяці тиші у темній шухляді здавалися вічністю. Викрутка чекала. Аж раптом одного дня спалахнуло світло. Це приїхав син Майстра — дорослий, вічно зайнятий чоловік. Він розбирав речі в спорожнілому будинку, який виставили на продаж. Викрутка здригнулася в надії — можливо, зараз вони знову щось полагодять разом? Вона була готова до будь-якої роботи! Вона хоч і була дуже потерта, але ще могла міцно тримати різьбу!
Син байдуже взяв її двома пальцями.
— Якийсь старий іржавий мотлох, — пробурмотів він. — Навіщо він це тримав, якщо є електрошуруповерти?
І з глухим стукотом вона полетіла у чорний пластиковий пакет для сміття.
Тепер вона лежить на холодному, мокрому звалищі. Дощ повільно роз'їдає її металеве серце іржею. Але болить їй зовсім не це. Найстрашніше те, що вона досі пам'ятає тепло рук її власника і все ще відчайдушно хоче щось полагодити. Тільки от людську байдужість і втрачений час неможливо полагодити жодним обертом гвинта...
