Нічого не стає милим. Величезні хвої, які устигли побачити не одне покоління спокійних сімейних вечорів й днин. Хмарочоси, які роблять те, що їм природно, чешуть далеке й таке мирне небо. Заздрю я тому небу, заздрю літакам у яких спокійненько п'ють воду зі скляних пляшок веселі людиська. Хочу забрати я те небо собі, хочу запхати бодай шматочок його собі у кишеню. Контрабандою тишком привезти до свого міста. Та знову радіти промінням сонця й з дивиною згадувати бентежні розповіді вже давно спочилої з миром бабусі. Маю можливість радіти спокою, закрити очі, махнути на усе рукою й жити. Але ні. Можу тільки заздрити різноколірним дашкам будинків у яких вирує спокійне, веселе та мирне життя. Смішно, що скоріше за все воно їм таким не видається. Як колись не видавалось мені. Вони не дорожать та і я такою ж була. Воно для них буйне, наповнене якимось своїми переживаннями. І їх я не маю права знецінювати. Так, точно. Не маю на те морального права, бо у кожного свої рани у серці. Вони розростаються, застилаючи тихе небо над головою. Але телефон вібрує сотнями, тисячами повідомлень про біль, про застиглий останній крик у горлі. Він запечатаний у мені, він живе глибоко, як сміх того міма, який зараз перекривлює моїх дружніх супутників. Вони люб'язні, тому що хочуть подарувати радість своїми домами, мостами, своєю красою. Аж ось наш з ними погляд натикається на (не)мої прикраси. Їх бачу ще з того кінця вулиці й гарячковито шепчу. Мої, це мої. Невже це вони. Не вірю. Ледь не плачу й ось-ось готова зірватись на біг. Але стримуюсь. Їх абсолютно точно продає (не)моя бабуся. Вона така мила й добра стає, коли впізнає, що я - її. А прикраси, вишиванки, все це тепер не тільки її, а ще й моє. Ми гомонимо, розділюючи той задушений крик на двох. Брешемо, що як поїдемо, то захопимо небесну блакить з собою. Але не влізе воно, ні до моїх кишень, ні до її торбинок. Хочу кинутись їй у коліна. Обійняти. Прохати, молити, нехай забере. Не може небо, то най мене забере. Запхне у ту торбу й поверне до нашого. Але ні, міцно обіймаю і й прощаюсь. Так й не згадається, що з того було зроблено подумки, а що наживо. Бурхлива річка, теж не радує, допоки не починає вітром нашіптувати, що майже своя. Та, як майже. Своя і є. Десь на третину. Моя, цих милих друзів й друзів ворогів. Й так зле й добре стає водночас. “Чия ти?” хочу крикнути. Закричати, заревти на ту річку. Але не буде сенсу у тому крику, як й не має сенсу у моїх зітханнях на небо. Яке починає, наче виправдовуючись, затягувати хмарами. Каже, подивись, я геть не спокійне й не безхмарне я теж уповите біллю криками й слізьми. Десь у глибині душі я трясу у сіро-білу-блакить кулаками й кричу: Можеш, не боятись, не вкраду! Зжени ти ті хмари. Не я радію, то нехай інші будуть щасливі.
І в той час думаю, що мені до їх щастя. Мені б, моїм би, тим, яким залишились і яким поїхали нам би нашого вільного щастя.
Не раділа низьким дахами, розмальованими дитинчам, то й не радітиму високим церквам. Не мої то церква, не мої то дахи.
Буду гуляти, не радіючи не по свому місту. Дивитимусь, на закоханих. Й згадається мені, як дві колись зросійщені людинки тулились один до одної, сплітаючись першими цілунками десь у медово-черешневих завулках. Згадаю також вулички, якими зараз плентаються ворожі чоботи, а колись сумувала, раділа, плакала й упивалась щастям я. Тепер тільки й можу, що не радіти й корити себе за власну обмеженість, та (не)свідому сліпоту.
Черешням, які обабіч продає не моя бабуся теж не радітиму. Але куплю. Куплю, їстиму й плакатиму у не моїй кімнаті. Соромлячись тих сліз. Плакатиму, згадуючи, (не)свою черешню, яку крала з (не)своїх дерев, повертаючись зі школи. Дорога тоді розтягувалась черешневими соками по ліктях на такі солодкі години. Де ж ви мої черешні? Чи цілі ви? Чи вороги, заздрячи вашому цвіту позривали, пообламували ваші довгі гілки?
Поїм того черешневого, незрозумілого, не мого чогось. Й нап'юсь гарячого чаю з не моїм медом. Най трунок його спалює мою душу, най хоча б на одну мить я згадаю, своє рідне й може трохи радісно стане. Стане. Буквально на хвильку. До... До чергового вібрування телефону, до чергової звістки, до чергової...
