Куріння сигарети не допомагало впоратись з холодом, який я відчувала спираючись на підвіконня відчиненого вікна. Нікотин, що, здавалося, наповнював не лише легені, а проникав усім моїм тілом, зігрівав лише зсередини, а шкіра відчувала поколювання від холоду. Та моє чорне, мокре після душу, волосся, яке спадало на оголені плечі, додавало тільки більше гострих відчуттів. Кожен його рух та кожна крапля, що спадала з кінчиків, підсилювали відчуття холоду. На певні дві хвилини, поки ти затягуєш теплий дим, що опікає твоє горло, тепло дарує це відчуття задоволення, що по тілу аж пробігають сироти. Проте цей крихітний оманливий затишок швидко розчинявся, як і сам дим у повітрі. Холод пробивався глибше, це не просто поколювання, а різке нещадне відчуття. Здавалось, цей холод був чимось більшим.
Я ненавиджу холод, але вікно не зачиню, навіть коли докурю кляту сигарету. Це ненависне відчуття допомагає забутися, розслабитись. Ні, ні, не так. Це я сприймаю так, це лише моє виправдання. Раціонально однаково розумієш, що це насправді. Коли зробила щось не те або повелась неправильно, повинно бути покарання, чи не так? Покарання холодом. Покарання, яке я приймаю добровільно. Адже біль - це справедливість, чи це просто моє викревленне мислення?
Вийти прогулятися без шапки, без рукавиць, чи, можливо, просто легшу куртку вдягти, забути застібнутися. Ніхто й не дізнається, що насправді це не випадковість, це твій свідомий вибір. Але чогось я сама вже не помічаю як це роблю. Ти відчуваєш цей гострий біль, який від замерзлих пальців уже доходить до живота, ти ніби розчиняєшся в ньому, дозволяючи йому затопити тебе. Майже нудить.
Але ти цього потребуєш. Потребуєш болю, бо не можеш витримати морального страждання. І ця потреба теж тебе руйнує. Ти караєш себе, ніби сподіваєшся, що біль випалить усе зайве, проте він не здатен цього зробити й залишає лиш нові рани. Жалюгідно.
