Починала серію маленьких оповідок, як участь у челленжі “Червопис” 2023 року. Серію не закінчила, однак хочу зберегти тут те, що встигла написати.
Хтось постукав у двері так гучно, що Сем здригнулась і випустила з рук скляну попільничку.
– От лайно, – зітхнула вона. Крихітні уламки і скручені недопалки на підлозі вимагали уваги, проте з прибиранням довелося зачекати.
– Міс Гіллеспі? – за дверима стояв незнайомий хлопець років 18-ти і сором'язливо посміхався. В одній руці він тримав товстезну папку з паперами, а іншою прибирав з очей налізле каштанове волосся.
– Це я.
– Ось документи. Це з офісу, – повідомив хлопець і простягнув папку Сем. Вона ж не зводила з нього очей, тож запропоноване взяла механічно.
– Хм.
– Я почекаю, поки Ви підпишете, добре? – хлопець зніяковів і чомусь заговорив тихіше. Сем подивилась на папку, зітхнула і раптом зробила крок убік.
– Не треба стирчати в коридорі...
Вітальня знаходилась майже одразу за входом: це була світла, простора кімната з тонким килимом, маленьким диваном і обіднім столом на кшталт японського – через короткі ніжки сидіти за таким треба на підлозі.
Але варто було бодай трохи пройти вглиб, як випадковий гість міг побачити у затінку чорну стіну – і вся вона була вкрита клейкими папірцями різного розміру і кольорів.
Сем всілась за столиком, що слугував їй і в роботі, і у відпочинку. Вона витягла з папки документи і швидко пробігла зміст очима, а потім взяла папірець і почала щось писати.
Тим часом хлопець наблизився до стіни з нотатками – написи були зроблені людиною з не надто гарним почерком.
Він придивився уважніше:
“Пробач. Пробач мені…”
“Мене хтось чує? Агов!”
“Це сталось випадково! Це НЕ твоя провина! Будь ласка, не картай себе так…”
“Допоможіть мені! Я застряг тут і не знаю як вибратись.”
“Я б нізащо тебе не кинула. Він вбив мене. Це був він…”
– Що це? – запитав хлопець. Суміш цікавості і сорому за підглядання відобразились на його обличчі. Він раптом зрозумів, що вже якийсь час відчував на собі зосереджений погляд, хоча і не звертав на це уваги.
– Це спроби мертвих спілкуватись з живими, – відповіла Сем – так буденно, наче переказувала прогноз погоди на найближчі години.
– Щоправда, майже всі вони безуспішні.
– Еее… Ви глузуєте з мене, міс Гіллеспі, – хлопець завмер, а потім посміхнувся. – Розумію. Вибачте, що роздивлявся без дозволу – це не дуже ввічливо з мого боку.
Вперше за весь час вираз обличчя Сем пом'якшав.
– Ти не міг вчинити інакше, Томасе, цю стіну взагалі рідко хто може побачити, – промовила вона і підвелась.
– І мені дуже, дуже шкода. Але, боюсь, нас чекає довга розмова.
Сем підійшла ближче і простягнула йому папірець з щойно написаним текстом:
“Тут хтось є? Вогонь усюди… так важко… дихати. Хто-небудь… будь ласка…”
