Авторка текстів і свого життя
Одного разу мені довелось вигоріти вщент, щоб зібрати себе знов. Втратити дім, щоб створити оселю з того, що є. Заглянути в глибини нашої ідентичності й угледіти там спражні скарби. Актуалізувати знання і не знецінити досвід. Створити на балконі суто для себе імпровізовану кав'ярню. Бо не можу без кави і споглядання. Про те й пишу.
Я дрімаю у теплій ванні з ароматною піною та намагаюся не слухати якусь нудну фігню, адже забула вимкнути автопродовження на Ютубі, і він мене за те суворо покарав.
Насправді, Кіндратівна з рік не дожила до цієї війни. Мабуть, то на щастя. Бо війна, як зізнавалася, — єдине, чого можна по-справжньому боятися. Бо колись втратила в окупації всіх, кого “голод ще пощадив”. На жаль, для нас це вже не жахіття з підручників та споминів очевидців.
Ставало трішки легше лише тоді, коли я натягала на голову стару, чужу, латану вже мною ковдру. уявляючи, що то і є той самий сакральний покров
