Я дрімаю у теплій ванні з ароматною піною та намагаюся не слухати якусь нудну фігню, адже забула вимкнути автопродовження на Ютубі, і він мене за те суворо покарав. Підливаю гаряченької, бо дуже ліньки вилазити, хоча треба, сама знаю. Хоча… ну його все. Субота. Всі ще сплять. Небо тихе. То чому ні?
Щойно дала собі остаточний дозвіл байдикувати, як телефон заграв повстанською піснею. То я нещодавно рінгтон змінила. Для бадьорості.
Дзвонить моя юна коліжанка. З тих, хто завдання називають тасками, годинами створюють скрипти для вирішення хвилинних задач, і, за що я їх ніжно люблю, не телефонують, а пишуть. Інколи з дикими смайлами. Але частіше без них. Навіть біля дверей, коли вже прийшли, на дзвоник не натискають, пояснюючи це повагою до особистих кордонів.
— Я тобі написую — ти не читаєш. Там шеф вчора береги поплутав. Хоче сьогодні нараду. Виходь на зв’язок. Доручив тебе знайти.
— Зараз, хоч витруся. Грьобана піна.
— Ооо, ти ванній. Правильно, в будь-якій ситуації треба обирати себе. Плюсую.
Тік-токсикоз
— Аааа, — заволало щось всередині мене. Я закинула телефон в кишеню халата. І пірнула, не даючи мозку змоги наплодити реактивних думок. Бо пам’ятаю, що було нещодавно, коли я, в межах планового зідзвону із серії “як ви там?”, зізналась вже дуже дорослій родичці, що трішки не виспалась і майже нічого не зробила, бо майже до ранку читала першу повість своєї дитини. А потім почалася жовта повітряна, то вже не до сну.
— Тобі треба вчитися обирати себе! Не дітей — себе! — насправді більшість наших розмов зводились до того, що мені щось “треба”. — Я от ніколи того не знала, тепер записалась на інтенсив і вже вивчила питання. То ж знаю, що кажу. Майже психолог.
Добре, що “майже”. Я аж рота роззявила. Навіть не згорнула розмову, як збиралася ще секунду тому. Бо це говорила людина, яка називала психологів шарлатанами, людей в депресії — слабкодухими жертвами, яким нікуди гроші подіти, а дітей з гіперактивністю — тими, кого мало пороли.
Далі на мене посипались в месенджерах посилання на тік-токи та рілси від експертів і експерток, коучів, коучинь, коучок і навіть коучогинь (як богинь). Інколи — московитських. Серед них і ті, хто ще нещодавно вчили всіх виходити з зони комфорту та робити успішний успіх, і ті, хто про лікування силою мислення, і новітні — про відгородитися кордонами і почати любити себе.
Були і веселі картинки. Типу кізоньки, що радісно танцює на травичці серед квіточок, незважаючи, що її козенята в холодному домі ховаються від вовка за спиною чи підбуханого, чи просто сплячого козла. “Я сьогодні обираю себе!” — мотивуючий підпис.
На жаль, я не втримала кордони. Від того психологічного фастфуду почався справжній токсикоз, що плавно перейшов у нищівну румінацію. З автоматичними думками від “я не вивожу” через “я ніколи не навчусь обирати себе і навіть свою дитину” до “я погана матір і гімно-людина”. Дякуючи КПТ-терапії, я навчилася перемикати те внутрішнє радіо на іншу хвилю. Але то нелегко. Поки що. Малесеньке нагадування — і знову внутрішнє “ААААА…, рятуйте, хто може”.
Тривога як вона є
Сьогодні, йдучи митися, ніфіга я насправді свідомо не обирала. Тим більше себе. Та й не докотилася ще до того рівня дзену, щоб у вихідні вимикати робочі чати. Затупила просто. Ванна — наслідок чистої спонтанності.
Після того, як пережила повітряну тривогу з вибухами за кавою в коридорі, я вирішила (не вперше) наступного разу йти в укриття. І, щоб впорядкувати тривожну валізу 2.0., вирила з надр кладовки наплічник, з яким вже тікала з пекла. На днищі знайшлася дорогуща, колись улюблена піна для ванни. Як привіт із життя, якого вже ніколи не буде. Я згадала поличку, на якій вона колись стояла, свій будинок, дитячі малюнки на стінах і люті вибухи, які зруйнували все. Не плакала.
Цікаво, що я мала на увазі, коли збиралася бігти з цією піною у підвал? Де ванну приймати? А найголовніше — чим втиратися та у що перевдягатися? Наскільки пам’ятаю, не виявилося в тому наплічнику ні рушника, ні білизни. Навіть шкарпеток не було. Тільки дитячі речі, підручник, книга, котячий корм. І ще різне, дивне, цікаве й не дуже. Коли я то збирала, почувалася повністю у своєму розумі. Коли вже у відносній безпеці роздивлялася свої єдині скарби, виглядало воно як доказ суттєвого розладу. Хто сам не дивувався вмісту власної валізи, хай першим жбурне в мене камінь. А я перевірю на міцність власні кордони.
Коли я розповіла про це на якомусь колі порятунку для ВПО, одна з жіночок зауважила, що мій наплічник — то дзеркало мого ставлення до себе. І знов щось про кисневу маску, яку спочатку собі. Я тоді сумно погодилась, хоча відповіла, що книга Франкла і була тією маскою. Знайдена через чотири рочки все ще прекрасна, хоч і протермінована піна для ванни повністю змінює концепцію. До речі, зараз я би вже обирала більш ніжний аромат.
Про себе, цінності та користь фастфуду
Якби мене побічно спитали, чи вмію я обирати себе, я відповіла, що не дуже, бо не дуже уявляю себе тією кізкою. І взагалі я лише нещодавно і не без терапії навчилася відпочивати без почуття провини. Що вважаю великим прогресом.
Чи були в житті ситуації, про які б я сказала, що обирала себе? Безумовно, так, але це ніколи не було про глянцевий відпочинок і взагалі не про те, чим радо діляться в фейсбуках. Це завжди було про досвід і цінності. Про шлях, який доводилось проходити інколи на самоті. Про помилки і відповідальність за них. Про тільки свої, інколи зовсім неочевидні потреби. На жаль, вперто обираючи себе, я не завжди себе підтримувала. Але то вже інша історія.
І ще зізнаюся — я бачу користь в психологічному фастфуді. Як і в будь-якому іншому. Коли навколо таке несеться, трішки швидкого дофамінчику може й не завадить. Але якщо харчуватися тільки цим, можна потрапити в пастку власного вибору. Якого, якщо чесно, і не було.
Так буває, що пінка є, ванна є, але хочеться на травичку і вимкнути нарешті робочий чат. Замість того живеш як є. Зранку кукуха тримається — вже добре. Якщо вона тримається у тих, хто поруч, взагалі ідеально. Хоча все не точно.
Піду нарешті та наповню той тривожний рюкзак.
