Насправді, Кіндратівна з рік не дожила до цієї війни. Мабуть, то на щастя. Бо війна, як зізнавалася, — єдине, чого можна по-справжньому боятися. Бо колись втратила в окупації всіх, кого “голод ще пощадив”. На жаль, для нас це вже не жахіття з підручників та споминів очевидців.
Кіндратівна три дні не дожила до власного 98-річчя, що сумно, бо готувалася ще тут побути: “Вже стара баба, а пожити хочеться, не нажилася”. Я готувалась подарувати їй красиву хустку. “Не треба, у мене все-все є”, — сказала б вона. А потім похвалилася б вже не вперше вузликом, який зібрала на смерть.
Вона майже зовсім не мала освіти, працювала в полі за трудодні, гарно співала, коли журилася, і не нехтувала смачною українською лайкою. Вона була чудовим оберегом від зайвого пафосу і зросійщування. На московитську переходила тільки в особливих випадках. Коли когось перекривляла.
Кіндратівна і такі, як вона, — то скарб, який треба увічнювати. Бо самі вони відходять і відходять... Залишаючи нам ті спомини, за які наразі так хочеться і так потрібно триматися. Обидві мої бабусі — теж трішки кіндратівни. Вони померли раніше, а об Кіндратівну я просто грілася, приносячи їй харчі, новини та інколи — трішки випити.
Наразі, буває, уявляю, що б сказала Кіндратівна на ті чи інші мої життєві колізії. Вона була майстром слова і чемпіоном у вмінні опускати з небес на землю. Та ще й так, щоб після того залишався сам лише неприкритий сенс.
Оце б сиділи з Кіндратівною на балконі поміж тривогами, і я б сказала, що збираюся підключитися до воркшопу.
— В яку, кажеш, жопу? (бо шопінг називала не інакше як жопником)
— Ну про те, як звільнитися від потреби весь час підлаштовуватись під чужі очікування.
— Тьху ото, я б не пішла.
— Вам і не треба.
— А чого ти чекаєш? Вони тобі скажуть, як жити, і ти ото як полетиш. Свою голову треба мати. І своє серце. Ми коли з покійним моїм другим чоловіком Васильком ще домовлялися, я казала, щоб не чекав, що я буду йому матню прати і матері його коритися, не така я, життя знаю і наймичкою бути не хочу.
— І що ж, не прали?
— І прала, і корилася, бо любила обох. Кожного сама вимила і сама до гробу підготувала. Бо так вирішила. Вони б те саме зробили. Бо жаліли мене, як рідну. Знали, що примусу не терпітиму, то не примушували.
Я б точно пропустила той воркшоп. Я його і так пропустила. Замість того сиділа попід небом на балконі та згадувала Кіндратівну. Так радію зараз, що пов’язала ту хустку їй на хрест. Хоча ніяково було. Люди дивилися.
