Остаточно змучившись від безсоння, пишу цей текст о шостій ранку.
Ми ночуємо другу ніч у будинку для тимчасового перебування внутрішньо переміщених осіб у Мукачево.
У вікна на другому поверху, де ми знаходимось, з ліхтаря безжально л'ється електричне світло. Будинок ніби просвічений наскрізь тими лучами, вся вулиця просто фонтанує освітленням.Бродвей західноукраїнського зразка.
Моє відчуття тривоги зашкалює.
Виявляється, що за півтора місяці повномасштабної війни з росією, мозок звик до затемнення як до умовно безпечного середовища.
Обставини військового часу.
Зараз ефект знаходження як на долоні у поєднанні зі вечірньою смачною кавою,що є частиною допомоги продуктами, ліками, засобами гігієни, одягу, іграшок від добрих друзів з Італії, допомагає зібрати думки, поки діти сплять.
Нас повна хата з різних міст та містечок України, де точаться запеклі бої.
Багато дітей років 6-7.
Було більше, частина поїхала з батьками деінде.Це зараз популярний напрямок. Питаєш:"Ви куди далі?"
У відповідь лунає:"Не знаємо, як вийде".
Людина може пристосуватись багато до чого.Але без базового відчуття безпеки важко.
Це я як травматик, переселенець-переселенець (разом з Донецьком у 2014 році то другий адовий привіт від "руzzкого мира" у моєму житті)та арт-терапевт кажу.
Діточкам важче всіх пережити війну.
Здається, вони нічого не розуміють.Але то лише на перший погляд.Марія плаче уві сні.Просить, щоб було світло у туалеті, боїться чудищ .Не лягає спати, важко засинає, стала дратівливою, плаксивою. Кажемо, що скоро поїдемо додому у Київ, а вони питає, чи не потрібно нам буде знову тікати від них.Що я можу сказати на це?
Певна, що ні, адже вірю в нашу армію. Боляче, що у моїй трьохрічної дочки такі не дитячі питання.
Мирославчик, який на день молодший за цей апокалепсис, здригається від кожного різкого звуку, плаче. Чи скоро це мине, я не знаю.
Приїхала велика група людей з-під Харкова ближче до ночі. Діти, дорослі, перелякані, притрушені чи то пилом, чи то жахом пережитого.
Є діти, є немовля. Подорожувати з малюками одна справа, тікати-зовсім інша...
Старша донька Ірина яка вже місяць тут волонтер, адміністратор, організує з колегами процес розселення.
Люди дуже згуртовані, проявляють дива взаєморозуміння та витримки, хоч у кожного своя травма чи трагедія. Війна випробовує стосунки, приносить тривоги за рідних, людей розкидає по світу.
Щастя, коли близькі живі, здорові та у безпечному місці. Хоч на день, це вже багато.
Згадую японську поезію, де у час війни автор порівнює себе з сухим листям.
Ми мов сухе листя,що його підхопив та кружляє вітер змін.
Але ми листя з родючого дерева України, що любить нас, тішить та переможе. Як життя перемагає все, а світло мирного життя темряву війни.
Я вдячна всім, хто допомагає Україні від щирого серця.
Наша країна бореться за свою свободу та майбутнє світу, бо проти нас імперія зла, яку треба зупинити
борімось-поборемо.
Слава Україні, Героям слава!
