Четвер. Другий семестр другого курсу. За розкладом - Мат. статистика, Соціальна та Педагогічна психології, в реальності - початок повномасштабного вторгнення. Ранок два роки тому. Ранок, який, напевно, не забудеться. Ранок, який я пам’ятаю до дрібниць.
Сповіщення:
« Увага! Офіійне звернення! В україні оголосили воєнний стан»
«Повідомляють про численні вибухи поблизу Харкова»
«В Україні запровадили надзвичайний стан»
"Увага! У місті вибухи!! Чи не виходити на відкриту місцевість! Зберігайте спокій!!"
«У Києві та Львові чути вибухи»
«Вторгнення почалося»
«Щойно були удари ракет по центрах військового Управління, аеродромах, військових складах, у Києві, Харкові, Дніпрі»
«Зеленський заявив про введення воєнного стану на всій території України»
«Знову чути вибухи»
Запах вчорашнього чаю на столику біля ліжка, сірість на стінах від похмурого світла. Я пам’ятаю метушіння батьків у сусідніх кімнатах, гучні новини по телевізору, які в нас рідко вмикалися в такий час. Збирання на ходу тривожної валізки, бо до того якось не вірилось. Хатою лунали гудки телефону, одвічні: “Ну як ви там?” “Все нормально?” “Ну не плачте, якось буде, щось вирішиться” …. Новини, новини, новини. Безліч повідомлень друзям і від друзів: Це жах! Тримайся!
Мороз по шкірі і незвичайно сильний спокій. Такий спокій, який буває лише перед чимось страшним. Такий спокій, який йде від розуміння, що маштаби того, що станеться, перебільшують можливості твого усвідомлення.
Я пам’ятаю, як видихнула, взяла в руки ноутбук і почала писати. Я надруковувала слово за словом, прокручувала кожне повідомлення від друзів з 4-ї ранку, прокручувала новини і намагалася втекти у більш комфортний світ своїх думок, а може мені і вдалося, бо це останнє, що я пам’ятаю за той день: як я надруковувала і надруковувала слова. А далі вибухи, ночівлі у погребі, окупована Балаклія, містечко, де до війни працювала моя мама, де ми їздили на базар, де час від часу скуповувалися мені у школу. Окупація Балаклії, що здавалась кінцем світу, страхом побачити та стати свідком того, що не зможеш пережити. Неодноразове влучання в газо-бензиновий завод поряд з моїм селищем. Численні розмови про втрати, влучання і смерті. Тривога і паніка близьких, ілюзії 2-3х тижнів і малювання в голові нереалістичних планів, про те як все складеться далі, що мали б рятувати надію, але лише вселяли відчай. Все зіткалося в одну хаотичну канву. Тож далі лише лютий, який вже триває 2 роки.
P.S. Це невеличка моя рефлексія, перша опублікована з десятка написаних, і яких ще напишеться. А писатиметься ще довго і мною, й кожним творцем з України - і тими, хто залишився, і тими, хто виїхали. Писатиметься ще довго, можливо не завжди відкрито, але про що б ми не писали, з того дня все буде пронизуватися страшною стрічкою війни, загальною і кожного особистою трагедіями!
