- Якби він сказав одразу, що означає червона пігулка ми б ніколи її не обрали б.
- Не правда, він дав нам свободу.
Цей діалог ще довго не виходив з моєї голови після перегляду Матриці 1999р. Сама собі я відповідала за Нео: “Він би обрав, Нео все одно обрав би”. Не знаю, чому так вирішила, просто відчувається, ніби це промайнуло його думками.
Як і більшість глядачів, я уявляла себе на місці героїв, намагаючись згенерувати рішення. Спойлер: так і не знайшла відповідь. Але… В ході численних румінацій тоненькою лескою провелась паралель до реальності. Здалося схожим початок фільму і мій шлях занурення в психологію. Все було так само сумбурно, складно і незрозуміло (але набагато довше, бо мій пролог тривав роками), уривки нових знань ставали ніби тими повідомленнями “Ти застрягла в матриці”. Чим далі я йшла, чим більше дізнавалася, тим сильніше здавалося, що я нічого не знаю. І це було моєю рушійною адреналіно-дофаміновою дозою.
Але в якийсь момент відчулося, що у мене не вистачить сил з усім цим впоратися, я не зможу освоїти всю цю інформацію, все життя навчатися і все життя заповнювати прогалини, змінювати свою думку і ставлення через нові і нові відкриття. Психологія - наука, в якій ти дуже мало можеш чогось сказати точно, наука, в якій постійно щось змінюється (враховуючи до цього той факт, що це доволі молода галузь, і ще є великий простір для досліджень). Я просто не могла усвідомити, як психологи можуть осягнути і приборкати ці знання, а ще більше допомагати людям. Я погрязала в хаосі цієї науки, страждала від наявних знань (вони підсвічували мої проблеми і проблеми оточення, я не знала, що з цим робити, і як на це не звертати уваги, саморефлексія перетворилася на самокопання, багато хто з оточення дратувався у спілкуванні зі мною, бо мені було складно не використовувати в житті те, що я дізнавалася; я злилася через нерозуміння того, чому людям не цікаві їхні проблеми, чому ніхто себе так не аналізує тощо) і страждала від ще не отриманих знань (Зі мною за ручку ходив синдром самозванця і я піддавала сумніву просто все. Цей синдром то і зараз за ручку зі мною, але ми вже потоваришували, тож це не так ускладнює життя). Тож тут, десь поряд з загостренням депресивного стану, тривожності і соціальної тривоги, зародився мій сумнів, чи варто взагалі поглиблюватись далі і ставати терапевткою, як мріяла, чи відпустити/забути все як страшний сон і жити далі, якесь інше життя.
Моєю ж “червоною” таблеткою стала власна терапія. А якщо більш конкретно, то терапія в когнітивно-поведінковому напрямку. І ось я… не можу сказати, що вийшла з матриці, і навіть не на порозі виходу, а просто час від часу визираю з віконця. Бо наша “реальна” матриця набагато складніша, ніж у фільмі: виходячи з матриці, не так вже і складно через час знову потрапити в неї, але в іншій формі. Тож рік терапії не дав мені чарівної однозначної відповіді, як хотілося, на усвідомлення і прийняття йшло багато сил і часу, не було й моментального полегшення - ця таблетка ковталася довго. Та він дав мені набагато більше: відповідальність за себе, навчив вчитися змінювати мислення, взрощувати внутрішній стержень, дав усвідомити, що ти не можеш позбутися всіх проблем, але можеш навчитися стикатися з ними, навчив давати собі раду/першу допомогу, навчив що не завжди те, що ти думаєш відповідає реальності і це окей, бо мозок обожнює нас найобувати… Можна б було продовжувати цей список ще довго.
Разом з терапевткою ми пройшли і вогонь і воду і, впевнена, багато чого ще маємо пройти - за що я їй неймовірно вдячна. Я рада, що вона стала для мене такого роду собі Морфіусом; що допомагає час від часу визирнути з віконця “матриці”. І, по секрету, не знаю, як би я поступила у фільмі, але в реальності, більше чим впевнена, навіть знаючи, що мене чекає, я б обрала цей тернистий шлях знову.
До чого я взагалі веду? Було б чудово, якби люди, ідучи в терапію (або в навчання психології), усвідомлювали, що їх чекає. Зараз розвертається мода на психологію, і це таак класно, але водночас ідеалізація цієї сфери несе за собою наслідки (як і ідеалізація будь-чого). Не казатиму за інші напрямки, так як знайома з ними не так близько, як з КПТ, та терапія в когнітивно-поведінковому напрямку - не завжди про швидке полегшення чи вирішення проблеми, це в першу чергу про психоедукацію*, про змінення мислення, поведінки, способу життя, це про навчання працювати з собою. Знаєш, як студентка факультету психології я йшла тоді в терапію уже з цими знаннями, але не з усвідомленням. Тож все ще якийсь час сподівалася, що я прийду, побалакаю і всі проблеми вирішаться. Але на жаль… Хоча напевно все таки на щастя мої сподівання не виправдалися і я зараз там, де я є. Терапія це про працю, але воно того варте!
Щож, тепер ти трошки більше знаєш про “закулісся” і можеш обирати “пігулку” будучи трошки більш готовим до свого вибору.
*Психоедукація:
- надання клієнту теоретичних знань, володіння якими допомагає розширити можливості клієнта, усунути проблему, впоратися з болем тощо. [ Психоедукація. Ольга Ткач. URL: https://olga-tkach.pro/directions-and-practices/psihoedukacziya/ ]
- пояснення і донесення до людей необхідної інформації про психічне здоров’я, психологічні проблеми та їх наслідки для особистості. Психоедукація включає в себе пояснення природи травми, розуміння проявів, симптомів і реакцій на стрес та 12 розуміння того, що з людиною відбувається у кризовій ситуації. Вона полягає в аналізі, поясненні етапів психологічних змін, навчанні виявляти та використовувати власний особистий ресурс в досягненні психоемоційної стабільності. [ Сухіна І. ПСИХОЕДУКАЦІЯ БАТЬКІВ ДІТЕЙ З OCOБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ В УМОВАХ ВІЙНИ ЯК НАПРЯМ РОБОТИ ПСИХОЛОГА. Особлива дитина: навчання і виховання. 2023. Т. 111, № 3. С. 7–31. URL: https://doi.org/10.33189/ectu.v111i3.144 ]
