8:50, 12:08, 15:31, 17:28, 19:10, 20:30 — тут збираються сотні, а може й більше, нікому не потрібних похмурих історій. Тут і ми почнемо цей шлях завдовжки в дві години.
Величезні зношені сумки — перше, що потрапляє в очі. Поспішають втомлені від життя люди, поневолені безнадією і бідністю. Шум: споконвічні телефонні розмови, абсолютно безглузда балаканина і, за класикою жанру: «Тут не занято?». Звикай, це з нами на всю дорогу. Через сорок хвилин від кількості народу вже стає душно. Важкий запах поту, брудного одягу, дешевого алкоголю, старої солоної риби, сечі з давно поламаного туалету, запах пиріжків,очевидно не першої свіжості. Як дивно. Хіба вони ще не зрозуміли, що купувати їжу тут — не найкраща ідея? Хоча... ці жінки, що ходять туди-сюди і кричать «піва, напіток, гарячіє піражкі, кукурузниє палочкі», створюють якусь особливу атмосферу.
Дивись у вікно. Миготять мости, дороги, поля, тут і там — маленькі будиночки, хаотично розкидані по незграбним вуличкам.Тільки не смій повернутися назад. Ні, не опускай погляд. Ти знову тут. Ти обрав це потворне місце замість хоч і далекої, але приємної картинки. Окурки з місцевого Кисету, що тримається на людському нещасті, використані серветки і дерев'яні палички з-під кави на підлозі — це тебе приваблює? Це змушує відчувати себе живим? Подивись на ці обличчя. Не бійся. Щастя ти тут не знайдеш. Глянь на це “купе”. Чоловік похилого віку. За його плечима напевно багатий досвід: безліч відпрацьованих днів, маленький старий будиночок у забутому селищі, дорослий син чи донька, або й те й інше, які втекли в іншу країну або місто, намагаючись уникнути того, що бачили в дитинстві. Він їде у те прокляте місце проживання, що кожною пилинкою нагадує про любов його життя, що давно вже померла. Ну як любов... Скоріше людина, з якою він провів більшу частину свого життя. Ту, до якої звик і яку став вважати родиною. Йдемо далі? Поглянь на того хлопця. Що ти думаєш ховається за вигинами його посмішки? На його куртці кілька пришитих клаптиків, рукави майже стерті, джинси, що вже латалися разів п’ять, а білі шнурки на кедах давно змінили колір. Він запиває черговий стаканчик алкоголю колою, ймовірно, намагаючись затуманити думки про молодших братів і сестер, які помирають від голоду, про матір, що знайшла розраду в алкоголі та чоловіках, які користуються її доступністю. Про те, як завтра знову вставати о п’ятій на другу роботу, щоб заробити копійки. Про те, як прийде додому, де відключили електроенергію, бо мама витратила всі гроші і не заплатила за рахунками. Що далі? Та жінка?
