73 дні — це багато чи мало? Хто його знає. Іноді, коли рідко звертаєш увагу на календар, дні пролітають “само собою” у звичній буденній рутині. А іноді, коли чекаєш чогось важливого (відпустки чи дня народження в дитинстві), то час ніби навмисне сповільнюється і тягнеться втричі довше. Коли ти в окупації відчувається інакше. Принаймні, мені. Так, ніби це один затяжний, гидотний день. А може навіть не день, а просто страшний сон.
Дні стираються, перетворюючись в одноманітну сіру пляму і зараз відрізнити одне від іншого в пам’яті я можу лише за реперними точками — більш чорними, ніж буденність навколо.
Перший день пам’ятається дивно — чіткими сполохами і єдиним полотном купи відчуттів та емоцій. В якийсь момент їх стало так багато, що відрізнити надію від жаху було дуже важко.
Досить точно пам’ятаю дикторку з “Українського радіо”, яка, здається, погано давала раду емоціям. Я теж, шановна пані, я теж. А далі - тільки спалахи:
Спалах — на моїх очах на друзки розлітається будинок сусідів. Ось він був, а тепер вже немає. Сидіти перед вікнами під час обстрілу — дуже шкідлива звичка.
Спалах — дрібний цокіт сотень маленьких залізних кульок повсюди - по металевому даху, шиферному забору, склу вікон. В якусь секунду я дуже чітко, вперше за весь час відчуваю підлогу. Бо втискаюсь в неї так сильно, що певно лишаться синці.
Спалах — нічна пожежа, яку ми намагались гасити пів ночі. І високе-високе, ще морозне небо без єдиної хмаринки з величезним місяцем і Чумацьким шляхом. Це я в перше його побачила.
Спалах — розриваючий душу крик. Нічого страшнішого я у своєму житті не чула ніколи та не почула до сьогодні. Наступного дня ти дізналась, що це був крик матері, яка зрозуміла, що її сина щойно не стало.
Спалах — черговий обстріл звучить “якось не так”. Ви не чуєте звичного свисту і всі “від гріха” ховаєтесь у коридор з кухні. Я досі не розумію — чому саме тоді? Чому ми всі вирішили, що це треба зробити? Я пам’ятаю, навіть, як ми розсілись і почали чекати…. А далі — тиша і темнота. Добре, що від страху і розпачу я заплакала. Сльози допомагають промити хоча б одне око від пилюки. Тепер я хоч би бачу куди повзти. На одне вухо я досі чуєш поганенько.
Спалах — неможливо яскраво горять луки. Такого величезного палаючого простору я не бачила навіть у своїх улюблених серіалах. Видовищно.
Спалах.
— Оля, біжи. Бігом сюди!
І я біжу, в носках по землі, кинувши все. Бо вже знаю, яким голосом кричать, коли не треба ставити питання. По Шляху йдуть люди. Доволі повільно та обережно, роздивляючись все по боках. У мене дійсно гарний зір. І я бачу кожен піксель на їхніх плечах.
Цей один день, нарешті, скінчився. 73 дні.
