*текст від 24.02.23
Я думала, що сьогодні нічого не буду писати. Просто тому, що не хотілося ще сильніше заглиблюватись. Але під вечір 24.02.2023 я себе знайшла так глибоко, що лишилося тільки ногами дістатися до дна. Сподіваюсь, аби відштовхнутися і почати плисти нагору. А не щоб лишитись тут навічно. Тож, хай таким моїм поштовхом буде цей текст.
Я добре пам’ятаю весь лютий минулого року. Він одночасно здається єдиною змазаною картинкою і дуже чітким погодинним фільмом. Про тисячі орків на кордоні не говорив тільки лінивий. Кілька імовірних дат початку вторгнення вже пройшло… але це не дало полегшення.
Хтось вірив, що цього не трапиться ніколи. Хтось був впевнений - це питання часу. Було важко планувати хоч щось. Бо ти реально не була впевнена, що твоє завтра почнеться. І чим воно закінчиться. Та я вперто ходила на роботу, записувалась на манікюр, до стоматолога, на співбесіди, на каву… Ігнорування реальності воно таке.
23 лютого я лягла спати пізно. Власне, заснула я десь о третій ночі. А близько п’ятої мене підкинуло на ліжку від гучного глухого звуку. Я подумала, що то хтось вийшов з хати. Бо двері в нас дай Боже гепають, так що аж скло дзвенить. Я підхопилась і побачила, що ще дуже темно. Ніхто не буде ходити о такій порі, правда? Похапцем одягаючись, я продовжувала чути дивні звуки. В будинок зайшов батько (він встиг вийти ще до того, як я встала).
Я спитала “Що це?”. Він сказав “Війна”.
Неможливо осягнути це слово. У перші миті - точно ні. Це коктейль зі страху, невіри, розпачу і розгубленості, який неможливо описати. Але ви ж всі відчуваєте його смак, коли це читаєте, правда?
Я вискочила надвір якось закутавшись у куртку. І побачила те, що мріяла б ніколи не бачити. Дзвінке холодне лютневе небо було заповнене сполохами. Воно палало з трьох сторін - звідусіль крім півдня. Напевно, було шумно. Але я нічого не чула. “Німий жах” - тепер я дуже добре розумію про що це. Декілька кроків, кілька ударів серця. Я вдихаю і знову починаю чути. Бачити я не переставала.
Ми вискочили на доріжку, що вела на вгород. Все навколо у снігу, туди довгі місяці ніхто не виходив. Та було байдуже на холодні краплі, що засипались у черевики.
Ще кілька секунд. Я дивлюся на західну північ і дуже чітко бачу палаючу точку, що летить просто у моєму напрямку. Я ціпенію, бо на якісь миті впевнена - вона летить точно у нас. У мене та у батька.
Я доволі велика прихильниця самоаналізу і вже якось детально обдумувала, що б я робила, якби знала, що помру за кілька секунд. Я думала, що я встигну щось сказати чи зробити. Яка дурня. Я встигла подумати. Тільки подумати про те, що дуже люблю своїх близьких. І хочу, щоб вони були живі.
Ті страшні миті пройшли. Якось дуже швидко як для того, що змінило твій світогляд.
А навколо продовжує миготіти канонада смертельних зорь, що вилітали за кілька кілометрів, щоб вбити когось у моєму рідному місті. Ми дивились і не могли зробити анічогісінько. Ти просто стоїш і дивишся. В якийсь момент, там на стежині з’явився мій брат та тітка. Ми всі ходили туди-сюди. Щось говорили. Більше мовчали. Багато курили (дуже марнотратно курили, як ми дізналися потім). Десь в перервах між неможливістю відвести очі від того, що відбувається навколо та пекельним бажанням ті очі заплющити та прокинутись, я навіть встигала щось комусь писати.
Десь о шостій все стихло. Почало сходити сонце. Ми дістали радіо (ага, нарешті). Воно ловило тільки бєлгород. Але того було достатньо, щоб зрозуміти багато що.
Як я тепер знаю, то був би ідеальний час аби стрибнути в машину і негайно поїхати геть. Ми цього не зробили. Навіть піти пішки на місто. Цього ми теж не зробили. Тоді я ще не знаю, але попереду мене чекає 72 дні окупації. Так мало. Так багато.
Потрапляння ракети в будинок, безліч страху та інформаційного вакууму, пожежа, саджання городу під обстрілами, танки, орки, зрадники, відсутність зв’язку, чужі будинки, дивовижні люди, розчарування, пліснява ковбаса та стійка нелюбов до картоплі, щоденні вечірні молитви перед сном, де я згадувала всіх, хто мені дорогий.
Це буде потім. Поки ми ходимо з одного краю в інший і намагаємось зрозуміти що з тим всім робити. Ще трохи ловить інтернет і ми навіть можемо подивитись що робиться. А робиться хаос. Щось зрозуміти вже неможливо. Близько 11 дізнаємось, що 4 рашистські танки підбиті біля окружної. Це добре.
Але для нас це значить, що ми в окупації. Десь о першій всі ми намагалися поснідати. Випили пляшку коньяку (типу, приглушити стрес. Спойлер - це не працює). І я пішла спати. Мені казали, що поки я спала літали літаки та були ще обстріли. То був мій останній такий міцний сон. Наступного разу десь так само міцно я висплюсь вже у середині липня, певно.
Коли вперше просплю на роботу у Львові. Через майже три місяці після деокупації.
