Всі ми згодні що агресивний несмак це хвороба, яка звісно ж присутня й в музичній сфері. І хоча хвороба ця на жаль, невиліковна, це не означає, що ми не маємо з нею боротись. Але перед цим потрібно зʼясувати, які ж симптоми вказують на агресивний несмак, якщо мова йде про музику?
Звісно, що ця проблема існує у всьому світі, але я можу говорити лише про те, що я найчастіше помічаю серед українців. І зі своїх спостережень можу казати, що існує 3 великих кити на яких він стоїть.
Першим звісно є твердження, що «в Україні немає гарної, нормальної, конкурентоспроможної у порівнянні з західною, музики». Якщо ви зайдете в тредс (та відкриєте портал в пекло), то будете зустрічати цю тезу найчастіше, а під нею будуть розгортатися срачі. Чому це є ознакою? Та дуже просто, люди яке це кажуть зазвичай чули лише декількох найбільш відомих «естрадних» виконавців, та розбираються в українській музиці сильно поверхнево. А коли хтось каже їм, що їх думка хибна, вони пропонують абсурдні речі, на кшталт назвати українських виконавців такого ж рівня як Рамштайн, Лінкін Парк чи Емінем. До речі ці приклади також вказують на те, що розвиток їх смаку зупинився років так 20 назад.
Але з цього абсурду винирює другий кит, якого я називаю «тяжіння до імпортозаміщення». Воно проявляється в постійному бажанні знайти українські гурти які схожі на їх улюблених, часто самобутніх, закордонних виконавців. Таке заняття є дурним саме по собі, адже слід навпаки шукати щось самобутнє та нове. Але цим людям заважає їх тунельне мислення.
Вони звикають до певної музики, та їм не хочеться виходити з зони комфорту. Вони бідкаються, шукають, не знаходять, та у висновку доєднуються до групи «в Україні немає чого слухати». Але навіть якщо вони й знаходять собі «замінник», то тут на берег підступно викидається третій кит. Кит «безмежної гордості за наших хлопців та дівчат».
Тобто людина дійсно починає любити українську музику, але як то кажуть, «що занадто то не здраво». У неї починається гіперкомпенсація, та вона починає бачити у усьому нездорове протистояння. При описі улюблених виконавців, ці самі виконавці постійно «когось затикають за пояс», перевершують, перемагають, доводять, «хто такі українці» і т.д. Хоча насправді ніхто ні з ким не змагається.
І так, звісно, я знаю що є значно гірші випадки, але я кажу про агресивний несмак та його симптоми серед ніби як притомної частини молодих людей. Бо розповідати про термінальну стадію, коли люди слухають страшенну махрову попсу та захищають своїх улюблених музикантів на рівні релігійного культу, я не бачу сенсу, там і так все ясно.
Звідки це все виникає та як з цим боротись? Та відповідь насправді дуже проста. Увесь несмак відбувається через невігластво. Коли людям не цікаво збільшувати свої знання про те, що відбувається як в українській, так і в світовій музиці. Як це все перетинається, взаємодіє та розвивається. Бо світ музики це живий організм, та якщо не тримати руку на пульсі, не слідкувати за ним та не розбиратись, то неодмінно настане особиста стагнація та регресія, а за нею відповідно прийде й агресивний несмак.
