Артур і Ліра дивилися на будівлю НДІ. Треба було прослизнути непоміченими. Схил пагорба, на якому вони лежали, упирався прямо в паркан інституту. В монокуляр Артур помітив на паркані датчики руху і камери. Спалитися — раз плюнути.
Ліра показала праворуч і поповзла. Арт — за нею. Головне було не скотитися вниз. Але обійшлося. Нарешті Ліра подала знак, і вони спустилися з пагорба. Арт ще не був на «Агропромі», не знав, куди йти. Ліра вказала на схід.
— Там є закинута стоянка. Вагончик, двоярусне ліжко. Можна переночувати. Двері зсередини можна замкнути на засув. На стежині поставити розтяжку. Граната є?
— Є одна. РГД-5.
— Годиться. Зараз підемо.
У Ліри явно боліла нога. Вони помалу рушили. Ліра спинилася, показала вперед. Арт теж помітив двох снорків, які лазили між деревами. Обмінявшись поглядами, вони розійшлися в різні боки. Артур зумів підкрастися до мутанта зовсім близько. Показав Лірі, щоб не шуміла. Метальний ніж із рукава безшумно застряг у потилиці снорка. Той хрюкнув і впав. Другий підняв голову, але стрибнути не встиг. Одиночний постріл розпанахав сутінки, і з голови снорка вилетіла сіро-червона хмарка. Ліра підійшла, дістала пістолет. «Глок», між іншим. Ствол глухо кашлянув два рази.
— Контроль!
Артур кивнув. Пискнув КПК Ліри. Вона показала сховатися: на звуки пострілів хтось йшов. Ліра присіла за кущ із автоматом напоготові.
Арт чекав. Показалися четверо військових. У монокуляр сталкер роздивився лейтенанта, сержанта і двох солдатів, явно строковиків. Артур приготував карабін. MP5 проти їхньої броні був безсилий. Раптом Ліра встала і взяла на приціл офіцера.
— Не смикайся, — спокійно промовила вона.
Лейтенант здивовано підняв брови:
— Та ти що? А то що, застрелиш? Нас четверо.
З іншого боку показався Арт. Він тримав на мушці сержанта.
— Про дітей подумай. Це ж строковики. А пристрелимо з чистою совістю.
Лейтенант трохи розгубився. Зовнішній вигляд двох сталкерів доводив, що жартувати з ними ніхто не буде. З іншого боку, він нічого не втрачав, якщо вони просто розійдуться. За інструкцією він мав їх затримати і доставити на базу. Лейтенант недавно прибув у Зону і в таку ситуацію потрапив вперше. Обстановку розрядив сержант. Він наказав солдатам опустити зброю.
— Хай ідуть. Лейтенанте, нафіга козі баян? Тобі більше всіх треба? Вони ж не жартують.
І справді, йому що, більше всіх треба?
— Розходимося. Ми вас не бачили.
— Розумне рішення, лейтенанте. Щасливої дороги. Тримаємо вас три хвилини.
Патруль розвернувся і пішов на базу, не піднімаючи зброї.
Арт спитав у Ліри:
— Може, треба було перестріляти їх? Стволи хороші, броня.
— Щоб потім спецназ рейди і зачистки провів? Або з вертушок бази рознесли?
Артур про це не подумав. Його ще в першу варту Фанат попереджав, що вояк чіпати не треба — наслідки важкі.
Ліра пішла до стоянки. Там було порожньо.
— Розведи багаття. Треба погрітися. Та й жерти хочеться.
Арт розпалив у іржавій бочці вогонь. Дрова, до речі, в бочці були. Сталкер дістав із наплічника останній пайок. Їжі в нього більше не було. Ліра теж мала останню консерву. Підігріли, повечеряли.
— Завтра треба до діггерів дійти на виробничий цех, — промовила Ліра, доїдаючи свинину з банки, — бо їжі нема.
— Це далеко?
— Та ні. Зараз спимо до п'ятої ранку — і до них. Йди став розтяжку.
— А її не обійдуть?
— Не повинні. В лісі на гілках «Палючого пуху» і «Мочали» повно. Тільки псих полізе.
— Що це таке?
— «Мочала» — паразитична мутована рослина, вкрита голками. Потрапиш — кров висмокче за хвилину. Страшна смерть. «Палючий пух» — щось типу павутини, але обпікає і знищує шмот. На шкірі залишає важкі хімічні опіки. Зараз уже темно. Завтра покажу.
Арт поставив розтяжку. До вагончика було метрів тридцять. Якщо хтось підійшов би, вони матимуть час на реакцію. Ліра заснула одразу. Артур ще довго не міг заснути, незважаючи на довгий перехід. Нарешті і його зморив сон...
Йому снився дивний сон. Наче він лежить під кущем, а повз нього йдуть зомбовані. Він їх ніколи не бачив. Вони йшли повз Арта, витягнувши руки вперед. Їх було багато.
Артур прокинувся від вибуху. Підняв голову і побачив, як Ліра підбігла до віконця. Нестерпно боліла голова, у вухах шуміло і ніби чулися голоси. Він стрибнув із ліжка та хотів підійти до вікна, але Ліра зупинила його. Вона прошмигнула до нього і пошепки сказала:
— Контролер. І звідки він тут? Мабуть, з підземки виліз. Якщо є псі-блокада — саме час нею закинутися, бо ця паскуда підсмажить нам мізки.
Арт миттєво знайшов рожеві таблетки, відколупав дві і закинув у рот. Таблетки були гіркі. Артур скривився. Ліра зробила те саме. За кілька секунд голоси зникли, шум у вухах припинився. Знадвору почувся стогін.
— Зомбовані. Контролер відчув наш розум. Добре, що спали.
— Він не візьме нас під контроль? — спитав Арт.
— Ні, для цього він повинен нас бачити. Плюс під дією таблеток він хіба що мігрень викличе. — Ліра зарядила підствольник. — Зараз я його «кабачком» почастую, а потім перевалимо кадаврів. Вони без зброї, проблем не повинно бути. Бери карабін і до того віконця. Шукай, де він.
Сталкер кинувся до вікна і обережно визирнув. І одразу побачив Контролера. Як і мутант його. Артуру здалося, що він вилетів крізь віконце прямо до нього і як м'яч полетів назад. Він добре роздивився обличчя мутанта: близько посаджені очі, величезну черепну коробку, гострі зуби, м'язисте тіло. Навіть вигорілі джинси на ногах і рештки взуття. Сталкер впав на спину. Він не зрозумів, що це було. Відчуття, що хтось ложкою вибирає йому мозок із голови.
Цим скористалася Ліра. До Контролера було метрів сорок. Сорокаміліметровий ВОГ із глухим звуком вилетів із підствольника і врізався мутанту в живіт. Вибух розірвав його навпіл. Ліра вискочила з вагончика, ногою перекинула найближчого зомбака на спину, підбігла до Контролера і випустила чергу йому в голову. Зомбі почали крутитися на місці. Це були чоловіки й жінки в залишках якоїсь роби. Частина з них просто пішла повз у лісок, і звідти долинули глухі крики. Артур, який врешті вибрався з вагончика, короткими чергами з MP5 пристрелив ще двох зомбаків. Ще одного пристрелила Ліра з «Глока». Все було закінчено.
Артур присів біля бочки.
— Бля, що це було? Він ніби витяг мене через вікно. Я чітко його роздивився.
— Псі-удар. Він потягнув твою свідомість. Якби не таблетки, ти б став таким, як вони, — Ліра показала на зомбованих. — Коли ми спали, мозкові процеси набагато повільніші. Ти бачив дивний сон? — Ліра усміхнулася.
— Та ну їх, такі сни. Оце так знайомство.
— Звикнеш. Добре, що зомбі без зброї були.
— А бувають зі зброєю?
— Бувають. Старі контрабаси можуть тримати під контролем десять-п'ятнадцять істот.
— Це що, він може взяти три сквади сталкерів під контроль одночасно?
— Приблизно так. Притому він бачить їхніми очима. І зомбі досить непогано стріляють. Вони відчувають біль, але всі їхні рухи контролює мутант. Якщо його вбити, як це сталося в нашому випадку, вони втрачають орієнтацію і безцільно бродять, поки не потраплять в аномалію чи їх не перестріляють.
— Як із ними боротися?
— Треба захист. Тактичний шолом, на який механіки можуть поставити екрануючу сітку. Вчені можуть продати псі-шапку. Це на «Янтарі». Сахаров розробив такі кілька років тому. Повністю не захистить, але зомбувати тебе не зможуть. Таблетки — це тимчасове рішення. Гірше, коли Контролер візьме під контроль, скажімо, псевдовелетня.
— Це ще що таке?
— Один із найнебезпечніших мутантів Зони. Здоровенна туша масою з пів тонни. Передні лапи дуже маленькі, проте задні — кошмар. Як ляпне по землі — в радіусі десяти метрів усе, що не залите бетоном, у різні боки розлітається. Доволі швидко бігає. Неповороткий. Найкращий спосіб його прикінчити — загнати в аномалію. Причому в гравітаційну. Та розірве будь-що, незалежно від маси та розміру. Кислотні і «Жарки» не дуже ефективні.
— А пристрелити? — поцікавився Артур.
— Майже нереально. З пів року тому такий екземпляр прийшов до бази «Волі» на Складах. Охорона воріт розстрілювала його хвилин десять. Два кулемети M60, снайпер і чотири стволи штурмових гвинтівок. Ледве набоїв вистачило. Шротом не проб'єш голову, кістки товсті. А в тілі кулі в'язнуть у м'язах. Неприємно, але не смертельно в його випадку.
Арт запитав:
— Ти сказала, що це одна з найстрашніших тварюк. Ще є щось подібне?
— Є. Але то іншим разом розкажу. Розвиднилося. Треба топати до виробничих цехів. Зараз на цих, — Ліра показала на зомбованих, — місцева фауна завітає. Скільки їдла їм.
Вони зібралися. Дівчина-ветеран звично приготувала автомат. Патрони теж закінчувались. Арт пішов за нею. Тендітна дівчина з виду, а вже скуштувала Зони повною ложкою. Що вона тут робить? Сталкер розумів, що нічого вона йому не скаже. Принаймні зараз.
Дорога була складна, але «рибна». Вони дослідили два скупчення аномалій, дістали три артефакти. Знайшли два трупи сталкерів, розжилися патронами до пістолетів, консервами і бинтами. Перетнули дорогу до НДІ. З дороги треба було терміново сходити — вона повністю контролювалася військовими. На пагорбі був «Холодець». Аномалія булькала і випускала зеленуваті пари. Ліра дістала детектор. До речі, вона мала «Велес» — детектор третього покоління.
— В тебе антидот є? — спитала вона, не відриваючись від екрана.
— Є.
Арт дав їй таблетку. Ліра закинула її в рот і пішла в аномалію, кидаючи болти. То тут, то там спалахували зеленуваті вогники. Сталкерка вміло їх обходила. За пів хвилини засвітився артефакт. Вона підняла його й вийшла з аномалії.
— Дивись, це «Пузир», — Ліра показала йому дивної форми утворення смарагдового кольору, — найкращий артефакт на виведення радіації. Дія — як у трьох «Медуз».
— Скільки він коштує?
— Десь двадцять штук. Але їх рідко продають.
Дівчина вклала артефакт у пояс. У неї був пояс на сім слотів, не на п'ять, як у Арта. Сталкер задумався, що треба і собі прикупити такий. Сонце починало припікати. З пагорба було видно виробничі цехи. У монокуляр Артур помітив діггера на даху. Вони продовжили шлях. На них чекала зустріч із діггерами, розмова з Рудокопом, а може, навіть відпочинок. Вони майже не спали за останню добу, тому бажання десь примостити кістки було першочерговим... Вони підходили до воріт. Двоє мужиків на брамі не піднімали стволи. Арт із Лірою теж... Вони дійшли... Вони вижили...
