Кидаю корм в акваріум рибкам…
Вони гасають у джунглях підводного світу від однієї до іншої скляної стіни — всі ці неони, барбуси, гупі та інші всіляко різні усі. Своїми очицями зирять крізь межі прозорі з водних просторів у світ без вод, з якого спадає їм корм від рибного Бога.
Дивляться з подивом, не розуміють — «як можна! отак, на суші?! жити та дихати ще?!…»…І надивившись на ту глупоту сухопутних істот тікають від стін скляних та прозорих.
Гасають як мавпи малі серед джунглів славетномогутньої Амазонки, у водах якої плескаються, граються рибки… — з тою різницею, що корм не спадає до них від небес як до акваріумних піцелій, ляліусів та оранд та ще інших усіх, різно всяких за склом полонених…Амазонка їм, отим гордим мешканцям вод у природі… — вона, Амазонка їм забезпечує волю та корм, щоденність, життя в боротьбі у свободі.
…Кидаю корм в акваріум рибкам.
Та Богом чомусь я себе не сприймаю… — сумно себе із ними порівнюю. Той же акваріум, тільки інша рука — рука московитського окупанта! — разом із кормом висипає убивць та озброєння. Та ще й промовляє з гонором, царственно — «…То задля безпеки, на захист, на благо, на сите буття…»…рече із хихиканням.
…І крізь стіни прозорі стрічаю допитливим поглядом стурбований погляд цивілізації третього тисячоліття. І той погляд від них спрямований наче в первісні джунглі не зрозмілої їм акваріумної окупації…та співчувають.
Ображений очі відводжу убік —бо досить вже! Надивився я на “глупоту сухопутних істот”. Тікаю у найпотаємніший закутень власного “Я”, закорковуюся у собі. Спадаю, зісковзую по ліанах в самісіньке дно, закопуюся у піску…У пісках, які є уламками змелених людством століть. Почуваюся в темряві вод останньо-останнішим дурнем, котрий одуреним світом задурений…Та у житті котрий ще ніколи не жив, не живе, але все ж таки дихає… — питається в себе самого: НАЩО?…НАВІЩО?…дихання це.
…Кидаю корм в акваріум рибкам.
Над собою (отим, що на самому дні, у пісках, які є руїни століть!)…іронізую. Посміхаюся єрепудним царем (що в кремлі, в пуповині ординських земель), за плотом кривавим стискаю в руці сьогодення, змеленим вже висипаю брудно червоним піском… — уявив себе часопростору млинрем!
Висипаю їдло, оте мертве життя у води бурхливі і тихі…Годую з руки демократію риб, що байдужі до сущих на суші. Згодовую їм, годую позірною їжею, єхидством, хамством, оманою та жалями, подивом третього тисячоліття… — та усім тим, чим воно підгодовує нині мене, коли я у акваріумній окупації.
…Кидаю корм в акваріум рибкам разом із посміхом циніка. І розумію — стільки проблем у блому світі!…Не до темних глибин мого світу йому. Тому світу людей…не до мене нині йому.
Та рибки в акваріумі — як не дивно! — живуть же…Мені б їхній холод байдужості в кров………………………………………………………………..
