Черговий аврал на роботі. Водночас лавина завдань й випадіння з пулу виконавців. Матюкаюсь, нервуюсь, якось намагаюся розгрісти й роздати роботу в роботу — виходить, але повільно. Падає нова робота. Замовники на льоту міняють пріоритет власних задач, тобто тре знов міняти черги тасків для виконавців.
Ще більше нервуюсь. Потім думаю — перший раз таке, чи шо?
Відповідаю собі — тю, ну не перший.
Питаю себе — і чого досі імунітет не утворився?
Відповідаю собі — щас буде.
Коротко й швидко малюю в блокноті гидкого мікроба, підписую. Стає трохи легше — ну, недарма чимало психологів радять погані емоції промальовувати.
Повертаюся до роботи. Якось воно йде, розвиднюється й покращується. Наприкінці тижня розкриваю блокнот, щоб замалювати, як смішно спить кішка Тяпка, згадую про мікроба. Оскільки з ситуацією вже розібралася, зі злостивим сміхом закреслюю його жирним-прежирним маркером.
Потроху це перейшло в традицію, бо дуже приємно цих мікробів потім закреслювати, деяких так, щоб аж ручкою папір розірвати. Робочі проблеми, сімейні непорозуміння, холоста тривожність, яка час від часу роздмухується з нано-дрібниць через колишній кепський досвід; зараз ще, наприклад, проблеми з водопостачанням (у нас індивідуальний електронасос, який з урахуванням відключень світла та морозів вимагає запальних танців з бубном), оце все. Звісно, під час малювання мікробів не бачу жодного сенсу старатися й робити це гарно, багато честі.
Потім для окремих мікробів утворилися окремі розділи-розворити: навіть якщо ситуація повторювана, навіть якщо вже самій з себе смішно — якщо є тривога, є намальований мікроб. І коли цей розворот відкриваєш, коли бачиш вже з десяток таких закреслених-вирішених почвар з тією самою ситуацією, часом легшає прям миттєво.
Про лейкоцитів
Звісно, намальований мікроб ≠ розв’язана проблема (ну, зазвичай), потрібні якісь кроки. Інколи шаблонні, інколи нові чи навіть ризиковані. Інколи необхідний крок сам породжує мікробів нервозності перед необхідністю просити щось у керівництва, або там важкої ліні, коли треба в хрінову погоду вдягати 100 одежок і їхати в контору щось залагоджувати після маринування в черзі тощо.
Але це — так само можливість колекціонувати й ці перемоги.
(Текст писала сама, їй-бо, оскільки графоманка і фіг це комусь віддам, а от файну ілюстрацію мені вже камрад Copilot намалював)
До речі, малювати саме лейкоцитів мене щось не тягне. Можливо, тому, що намальоване — це чітка мішень, а розв’язання проблеми передбачає мінливий та варіативний набір дій. Хоча можливо, у вас буде по-іншому: головне, щоб резонувало.
Для мене «лейкоцити», особливо для вже добре знаних мікробів, існують у вигляді переліків дій:
що зробити;
до кого звернутися і кого попередити;
що терміново заблокувати, прикрутити, увімкнути;
якщо на якійсь стадії мікроб є суто емоцією (боязно писати про проблему керівництву) то дія — техніка антистрес-дихання або подібне.
Ще стосовно останнього — якщо треба перемогти себе, для мене справді добре працюють якорі: один «рух-пароль» (умовне стискання кулака), потім обов’язково виконання наміченого. Починати краще з простеньких дрібничок, потім йде вже легше, ніби з певною інерцією.
Чи вірю я, що ця техніка допоможе в разі реально важких проблем або трагедій? Взагалі ні. Чи вірю я, що вона допоможе триматися стосовно побутових подразнювачів? Ну, мені допомагає.
Міцного імунітету вам і дякую, що дочитали.
